Костенко мовчки кивнув, нічого не пояснюючи.
— По-моєму, цікава пропозиція, — сказав Строїлов, обводячи поглядом обличчя колег. — Ні у кого заперечень немає?
Наймолодший хлопець в джинсовому костюмі, який сидів біля дверей, спитав:
— Як саме полковник має намір використати американців?
Строїлов нарешті посміхнувся:
— Нам відповіли: «джерела інформації обговоренню не підлягають, розшифруванню — також»…
Костенко заново оглянув усіх, хто сидів у кімнатці Строїлова, відчуваючи незручність, що посмів не вірити їм, а тому — боятися; він хотів сказати щось цим хлопцям, як-не-як жива легенда: «давайте вип’ємо за тих, хто в МУРі[3], за тих, хто в МУРі, ніхто не п’є»; за нього саме й пили, йому й пісню цю присвятили, так принаймні запевняли старожили НТВ; але він нічого не сказав, тільки двері розчинив ривком, якось грубо, та в цій грубості було видно розгубленість.
Строїлов провів його поглядом, хотів був продовжити нараду, але, помітивши в очах сищиків благання, підвівся й побіг слідом за Костенком.
Він наздогнав його вже біля ліфта, узяв за лікоть:
— Коли я вас чимсь образив — пробачте, будь ласка…
— Та годі вам, — зітхнув Костенко. — Нічим ви мене не образили, просто дуже страшно старіти… Знаєте, як про це сказав де Голль?
— Звідки мені…
— Він сказав: «Старість — це велика корабельна аварія»…
Строїлов витяг із спідньої кишені конверт і простяг його Костенку:
— Що робити з цим?
Костенко розпечатав конверт, побачив дактилоскопію, довідки НТВ й картотеки: «Відбиток пальця належить Нальотову Дмитру Дмитровичу, клички — Паташон, Звір, Артист…
— Де зняли палець? — спитав Костенко, відчувши, як закалатало серце.
— А як ви думаєте?
— Наслідив у Варенова? Але ви ж до нього не входили…
— На одвірку дверей…
— До справи підшили?
— Ні. Чекаю ваших рекомендацій…
— Хто проводив експертизу?
— Галина Михайлівна.
— Народу було багато?
— Вона сама… її страхував один мій хлопчик.
— Вірите йому?
— Як собі.
— Можете дати цю дактилоскопію мені?
— Так.
— Розумієте, чим загрожує?
— Звичайно.
— Чому так легко йдете на це?
— Тому що мені вас дуже шкода…
— Як це розуміти?
— Розуміти це треба так, що покоління мого батька піде не зламаним, із стрижнем в душі, ми — діти свого часу, і час цей — новий, а от ви живете з розірваними серцями…
Костенко зітхнув:
— Послухайте, мені дуже неспокійно за вашого батечка… Завжди сам-один… Можете когось попросити — на цей тиждень хоча б — посидіти з ним?
— Кому він заважає?
— Сорокіну. Як і Федорова йому заважала… Чекісти сказали, що на процесі Сорокіна не було жодного свідка — лише документи, сторінки слідчих справ… Ні вашого батька, ні Зою Федорову, ні Лідію Русланову чомусь на процес не викликали — але ж вони вбивчі свідки… Якби вони виступили проти нього, він не дев’ять років мав би — йому дали саме дев’ять, Мишаня Яструб помилявся, — а всі п’ятнадцять… Ромашов зараз з’ясовує, хто відвів свідків… Скажете: «строк давності». А чи існує він — саме до таких злочинців?
…Степанов довго чортихався — «немає часу, Славику, не встигаємо»; потім нарешті погодився:
— Я подзвоню американським колегам звідси, під’їжджай, занудо.
— Знаєш, що таке «зануда»?
— Знаю, знаю, це та людина, яка детально, протягом півгодини відповідає на просте запитання «як справи?»…
…У редакції в Степанова було як у содомі і гоморрі: в невеличкій двокімнатній квартирі працювало дванадцять чоловік.
— Тут у нас і газета й журнал, — пояснив Степанов. — За радянськими стандартами треба тримати у штаті душ сімдесят, платити в середньому — яке словечко?! — по сто п’ятдесят, аби тільки зберегти рівність жебраків, а у нао працюють з ранку до ночі, зате одержують по-людськи.
— Посадять, — упевнено сказав Костенко. — Коли що зміниться нагорі — в одну ніч заберуть.
— Це у нас уміють, — погодився Степанов. — Тільки це будуть останні посадки нашої державності — реабілітуватиме нас державність якісно нова… Добре, сідай і жди, зараз приїде мій приятель, дуже серйозний американський газетяр, викладеш йому суть справи, але не хитруй і не секретничай, вони цього не розуміють.
— Слухай, а на якого біса тобі ця шарпанина? Життя прожив вільним птахом, навіщо під завісу почепив на себе вериги?
— А хто демократії допоможе? Базікати всі вдатні…