— Демократії у цій країні ніхто допомогти не в силах, — упевнено сказав Костенко. — Утопія.
…Вони подружилися двадцять дев’ять років тому, коли Степанов прийшов у Московський карний розшук стажистом-сищиком, після того як у черговий раз поскандалив з даішником (могутня сила, яка виховувала серед водіїв ненависть до Рад і її зловісних дітей у погонах, — ніде так не вміють принижувати людську гідність, як у нас, особливо на нижніх поверхах влади, цілковита вседозволеність при повній всезабороні). Він прийшов на Петровку, щоб до кінця утвердитися в своїй давній думці: всі «мусори» — гади, ніде проби ставити.
І назавжди запам’ятав ту ніч, що провів у черговій кімнаті Московського карного розшуку, — разом з Костенком.
Він ніколи не міг забути, як Костенко — тоді ще худенький, шкіра та кості, синювато-чорноволосий, у модному переливчастому костюмі і вузьконосих черевиках (виплачував борги три місяці, мріяв одягатись, як Бельмондо, всі ті, хто ріс в убозтві, попервах мріють мати красиві речі) — по-вовчому скрадався попід невеличкими перехнябленими будиночками в Тропарях, неподалік від церкви, там у ті роки було маленьке село, міські вогні ледь-ледь видніли…
Костенко ступав безшумно, раз по раз розлючено обертався на двох сищиків з чергової опергрупи й Степанова, беззвучно матюкався, бо в будиночку дохнув Довгий, озброєний ТТ і фінкою; три години тому вкрав «Волгу», пограбував у Внуково промтоварний, поранив сторожа, коли зараз щось почує — відстрілюватиметься, втрачати нічого, рецидивіст.
Костенко махнув Степанову рукою, щоб той зупинився в простінку між віконцями; якщо, боронь Боже, зачепить «стажиста-писаку», з нього зірвуть погони, виженуть утришия, на такі операції вільних не беруть, самореклама, сам іди під кулю, за це гроші платять, стольник на місяць, а інших не тягни…
Степанов усе-таки поскакав за ним, страшенно боячись, що загримлять п’ятаки в кишені, тому руки тримав, як солдат на параді.
Костенко довго стояв біля дверей, що вели до кімнати, тяжко вгамовуючи дихання. Він не оглядався, бо не міг собі навіть уявити, що хтось не послухається його й ніде слідом за ним під кулю.
Степанов відчув, як збирався Костенко, він прикипів поглядом до його спини, немов уловлював у собі повільні «раз, два, два з половиною, два й три чверті»; відкинувшись, Костенко бахнув у двері підбором, кинувся до кімнати, миттю зорієнтувавшись, мало не впав на ліжко, де спав Довгий, укрившись з головою червоною ватяною ковдрою, викинув, падаючи, праву руку, порско сунув її під подушку, вхопив ТТ, спіткнувся, упав, умить перекрутився двічі й навів пістолет на бандита:
— Руки вгору!
Довгий крикнув щось, вихопив з-під матраца фінку й хотів був кинутися на Костенка, але заплутався в ковдрі й по-клоунськи безпомічно упав на підлогу.
Сищики схопили його, фінку викрутили, наділи наручники, швирнули на стілець.
Костенко повільно підвівся і з тугою подивився на свої переливчасті брюки; коли падав, то вирвав шматок з м’ясом, жодна штопка не візьме, коли ще збере б а ш л і на новий костюм?!
— Де крадене барахло, Довгий? — спитав Костенко, не відводячи очей од дірки на штанях.
— У сараї, де ж іще…
Костенко обернувся до сищиків, ті зразу вийшли; стара жінка виступила з комірчини й хрипко спитала:
— Натворив щось?
Костенко кивнув.
— На кого ж мене лишаєш, синочку? — стара заплакала. — Пенсії немає, помру з голоду, хто очі закриє?
— Громадськість, — посміхнувся Довгий.
— Пащу розірву, — пообіцяв Костенко.
— Тоді в один табір зі мною підеш, — огризнувся бандит.
— Де його одяг? — спитав Костенко стару. — Дайте йому, матусю, нехай одягається, в тюрму повезу.
Стара принесла ратинове пальто, мохерове кашне, костюм-трійку й лакові черевики.
Костенко похитав головою:
— Ватянку йому дайте, матусю… І чоботи… Він тепер надовго сяде.
— Це моє, — сказав Довгий, кивнувши на пальто. — Заробив чесною працею, свідків виставлю.
— Залиш матері, продасть, їй же їсти треба… Хто тепер про неї подбає?
Довгий посміхнувся:
— Влада… Вона у нас добра, всенародна.
Прийшли сищики, доповіли, що барахло справді сховане в сараї, під дровами, все ціле, нічого не встиг продати.
…Коли Довгого вивели на вулицю, Костенко обняв стареньку, що плакала, пригорнув її до себе, і Степанова тоді вразила схожість їхніх облич: у них була однаково безнадійна скорбота і чітке розуміння того, що нікому, ніколи, нічого не дано змінити у цьому світі, — кому що відміряно, того не уникнути, хоч би як старався спокусити долю…