Підстави відповідати саме так у Волла були серйозні: виявляється, нью-йоркське бюро його контори вже давно придивлялося до Джозефа Дейвіда в зв’язку з «російською мафією», яка досить міцно утвердилася в Брукліні й на Майамі.
Перші роки після виїзду з Москви Дейвід перебивався тим, що штовхав російських співаків та акторів у ресторани і на зйомки в масовках; не бізнес — абищиця; заважав мовний бар’єр; учив англійську по словнику, потім найнявся мажордомом до директора видавництва, сподівався, що, коли зануриться в англомовний світ, виключивши спілкування зі своїм и, справа зрушиться з мертвої точки.
Намагаючись бодай трохи зрозуміти боса та його гостей, сумно думав: «Ех, вас навчити б російської, ми гори зрушили б — з моїми московськими зв’язками!»; проштовхнув хазяїну томик мемуарів відмовників, одержав невеличкі комісійні; не бізнес; права на рукописи відомих людей еміграції йому не передавали, дуже дрібний; дедалі частіше згадував Росію — от де можна крутити бізнес, якщо тільки маєш голову на плечах…
Усе змінилось у вісімдесят шостому, коли дозволили приїздити до рідних, — одразу полетів до сестри, та працювала педіатром у Хабаровську, виїжджати категорично відмовилася, двоє синів в інституті, навіщо Бога гнівити?!
Дейвід потрапив у поле зору митного контролю, поліції і ФБР, коли він, повернувшись з чергового вояжу до Москви (це було два роки тому), звернувся до найпрестижніших мисливських магазинів з пропозицією купити тульські рушниці, виготовлені кращими російськими майстрами на спецзамовлення. Його вислухали з явним зацікавленням (ніхто так не вміє прощати калічення своєї мови, як американці; країна інтернаціональна, справжній Вавилон), попросили внести конкретні пропозиції, схвалили ідею («фантастик», «марвелес»), але після того як Дейвід передав умови майбутнім партнерам, у двері його маленької однокімнатної квартири на 23-й вулиці (неподалік готелю «Челсі») подзвонили близько другої години ночі; він подививсь у вічко; на площадці стояв старий у дорогому жовтому пальті з ангорської шерсті, в руках палиця а срібним набалдашником; поряд з ним стовбичив молодий здоровань у шкірянці, який заповзято жував гумку.
— Хто? — спитав Джозеф Дейвід, відчувши, як мороз поза спиною пробігає. — Що потрібно?
— Мене звуть Петріллі, — відповів старий. — Я прийшов до вас з добром… Це з приводу рушниць… Будь ласка, не бійтеся, відчиніть двері…
— Я вас зовсім не боюся! Чому я вас маю боятися?! Але ви не подзвонили заздалегідь і не зробили апоінтмент… У мене гостя…
— Поговоримо на кухні, — всміхнувся Петріллі. — Я також починав роботу в підвалі, а вже потім перебрався в особняк… Ще раз кажу вам, не бійтесь, у нас поки що немає до вас претензій. Я прийшов з пропозицією… І даремно ви сказали про дівку. Брехати — недобре. У вас нема ніякої дівки, ми стежили за квартирою…
Немов загіпнотизований, Дейвід відчинив двері, повторюючи собі без упину: «Ідіот, дзвони в поліцію! Що ти робиш, божевільний?»
Петріллі пальто не скинув, по-хазяйськи ввійшов у кімнату, обставлену старими меблями, сів у скрипуче крісло; здоровань завмер на порозі.
— Послухайте, Джозеф, ви дуже молодий американець, — почав Петріллі. — Ви не знаєте життя цього складного міста, тому можете наламати дров і втратити голову… її вам просто відріжуть, розумієте? Затямте собі, торгівля зброєю традиційно перебуває в наших руках, італійців. Ми з’ясували, що ви не обговорювали питання про рушниці в російському Брукліні. Інакше могла б початися війна. І ви у цій війні програли б, повірте. Ви вирішили діяти без нас — ми вам цього не дозволимо. Ми готові заплатити вам п’ять процентів з угоди, якщо допоможете нашим людям укласти хороший контракт з російськими зброярами. Раджу вам не відмовлятися від цієї пропозиції… Нам вигідно те, що ви володієте російською, знаєте росіян, ще б пак вам не знати, коли ви серед них виросли… До того ж ми готові допомогти вам у продюсерському бізнесі, у нас і там досить зв’язків. Розумієте?
Насилу гамуючи тремтіння, Дейвід відповів:
— Я мушу все зважити. Залиште свій телефон.
Петріллі підвівся:
— Не стройте дурня! Миша цікавиться адресою лева. Завтра о десятій вечора мої хлопчики прийдуть до вас, і ви вкладете з ними угоду… Все… Тепер можете викликати дівку — без цього не заснете…
…Дівку він не викликав; тремтячим пальцем набрав номери телефонів знайомих імпресаріо — Пантелея Давидовського й Шпільмана; один був у Москві, пробивав гастролі Робертіно Лоретті, другий вів переговори з Єврейським театром; подзвонив до Ігоря; в Брукліні про нього говорили як про людину, котра знає все і всіх; зустрілися вранці, на Брайтон Біч, у центрі «російського Нью-Йорка».