Потім зафіксували три дзвінки; Никодимов зв’язався з якимсь Ібрагімовим; той подзвонив Сандумяну, котрий і вийшов на Сорокіна:
— Еміль, надійшла путівка в санаторій, будеш викупати?
14
Борис Михайлович Пшонкін почав фейєрверково. Його повість про робітників Далекого Сходу була вчасною, особливо образ головного агронома — добрий, сміливий, широко освічений передовик, приклад для наслідування, справжній літературний герой, а не крихкотілий студент або ж страдницький інтелектуал, повний сумнівів і комплексів. Повість видали наприкінці шістдесятих; поросль молодих літераторів, «діти XX з’їзду», що ввірвалися в літературу, коли їхні батьки й матері поверталися з тюрем, повільно, але неухильно засовувалися в тінь. Перевиданням вони не підлягали, рецензуванню в газетах — також, навіщо зайвий раз нагадувати читачам імена, які мусять зникнути. Суслов уже дав неписану директиву повертати назад, до звичного колишнього; «з критикою можемо вихлюпнути й дитину; так, були окремі порушення законності, але не це визначало наш тріумфальний рух до розвинутого соціалізму, якому тепер аплодує все прогресивне людство».
Саме тоді до кінця фальсифікували марксизм: примат «свідомості» (чи «духовності») винесли на перше місце; «буття» стало підлеглим, другим, суєтним. Один з шестидесятників пожартував: «Коли, справді, свідомість визначав буття, то настав час розпускати компартію й примикати до Лаври чи Ватикану, бо це їхнє гасло — «Свідомість визначає буття», «Дух превалює над Матерією».
Усю нашу убогість, сваволю, закритість кордонів треба прийняти як розумну данність, благовоління, що зійшло на країну перемігшого щастя, а коли людина не хотіла погодитися з цією аксіомою, то зразу відправлялася слідом за Синявським чи Григоренком.
Рокоссовський якось сказав, немовби відрізав: «Недоучений піп намагався командувати нами, професіоналами армії».
Історія повторилась: такий же недоучка від релігії — Михайло Андрійович Суслов, — який зрадив саму доброту вчення Христа, запхнув у марксистські догми ті недогризки моралі, котрі дозволяли йому і його прибічникам, клянучись народом (насамперед російським, мабуть, найстраждальнішим, якщо не вважати тих, на кого обрушився геноцид, — карачаївців, кримських татар, німців Поволжя, греків, калмиків, турків, чеченців, інгушів, та й прибалтійські республіки із західними регіонами України випили до дна гірку чашу), маніпулювати поняттям, вимагаючи від людей переконаної віри у те, що двічі по два — п’ять, а найвище щастя в житті — це тотальна неволя.
…Придворна критика, діставши солодке соціальне замовлення, підняла повість Бориса Пшонкіна до небес: і талановито це, і сміливо, й вади наші показано, але не злобно, руйнівно, а конструктивно, і характери виписані, і стиль — на відміну від телеграфного, американо-хемінгуеєвого — по-справжньому народний, вірний роздольним і неквапливим традиціям вітчизняної словесності.
Твардовський якось сказав про літератора, у долі якого відіграв виняткову роль: «Чи його тім’ячко видержить тягар нежданої слави, що впала на нього?»
Пшонкінське тім’ячко слави не видержало: погарцювавши на читацьких конференціях, він сів за нову повість, сконструював її досить швидко, за звичною схемою: всезнаючий баляндрасник-колгоспник, крутий голова, який прославився у війну, але цурається передового досвіду; партійний ватажок, що змінив міську квартиру на хату (дружина танцює бугі-вугі, упивається гидким Ремарком), зустрів на селі молоду ветеринарку, свою долю; ну, звичайно, й п’янюг показав Пшонкін, і бабу-чаклунку, яка на зіллі розуміється й плете тарабарщину, у цю бабку, як йому здавалося, він заклав глибокий, прихований зміст — з критикою основ марксизму… Журнал не надрукував його: «Повторюєшся»; він махнув до іншого видання, там також одвели, поткнувся в третій, протилежного табору, — бабахнули уривок під рубрикою «Навмисне не придумаєш».
Починалися сімдесяті., настав час глухого самопізнання, хоч і не дозволеного, але все-таки повсюдного — усі народи країни стиха ремствували, дражнити їх ставало дедалі небезпечніше, як-не-як двічі по два чотири, і аж ніяк не п’ять.
Як билинні плачі, так і галасливі агітки, що страх як обридли за десятиліття, більше не цікавили читацьку публіку; ждали альтернативних героїв і неординарних ситуацій, дозволена література, вироджуючись у титуловане графоманство, мовчала; люди замкнулися в собі, почався прихований розкол суспільства на осередки; тих, хто втратив усяку надію, не хотів ждати й зривався на крик, саджали в тюрму, висилали або запроторювали на лікування до психушок.