Могутній директор провідного військового видавництва (завжди тримав руку на пульсі сум’ятного письменницького життя, бо треба було поповнювати групу вірних людей, які могли б писати за якогось там генерала мемуари, угодні основоположному напрямку, спущеному начальством для воєнної історії) дістав інформацію про Пшонкіна. Оскільки «стерв’ятники» (так він ласкаво називав членів його постійної групи «переписувачів») були при ділі, завантажені понад силу, гарбали великі гроші, переінакшуючи в потрібному руслі смисл наговореного на диктофони воєначальниками, Пшонкін здався йому кандидатурою цілком прийнятною для використання: позбавлений будь-якої індивідуальності, цей писака якраз і годиться для мемуаристики: за рядками спогадів не видно слова майстра, все гладко, ніяких несподіванок…
З Пшонкіним попрацювали ще кілька місяців, запросили на застілля, де збиралися літературні «авторитети», пообіцяли угоду на нову книжку, поїхали до його родичів — чи не приховує в собі ненароком насіння «малої нації» — і після всебічної перевірки запросили до золотопогонного кабінету, оздобленого, як і належить, мореним дубом, де й уклали угоду на «спецредагування».
Зустрівся з тим генералом, за якого треба було написати фоліант, дістав від нього в подарунок диктофон і наговорені плівки, сів за роботу, впорався швидко, здав до друку…
Зразу підкинули другого згадувача: опрацював і цього.
Зустрічаючись іноді з «авторами», тобто з тими, чиє прізвище стоятиме на обкладинці майбутньої книжки, Пшонкін запам’ятовував чимало з того, про що діди розмовляли за чаркою; часто це було на противагу тому, що йому пропонували готувати для читача. І коли Пшонкін сів за третій том, вирішив показати себе — бабахнув у кількох місцях неправильну правду, те, що йому розповів черговий його генерал, запросивши на дачу, подалі від чужих вух.
Після цього угоду з Пшонкіним не те щоб розірвали, але тягли волинку, записи віддали іншому, і він знову пустився берега, почав непробудно пиячити, але тепер вже в новій якості: він жив не лише билинними міфами, що закладали в нього ті, які спрокволу готували таких, як він, до чорнової (але високооплачуваної) літературнозаписної праці, а й виблисками несподіваної, застрашливої правди, якими поділилися діди.
Той генерал, що виявився останнім, читаючи «свій» труд, замотав раптом лисою, круточолою головою й сказав з прикрістю: «Ах, Борю, Борю, не так же це все було! Брешемо, у вічі брешемо! Якби Тухачевський скрутив шию вусатому падлюці, такої війни, що подужали, не було б, скільки російського народу зберегли б! Краще б тепер про це обачненько надрукувати, ніж таїти… Через десяток літ правда так бабахне, що склади можуть спалахнути… Скільки істини не ховай, все одно відкриється! І про загороджувальні батальйони відкриється, і про СМЕРШ, який більше своїх стріляв, ніж шпигунів, — своїх завжди легше, і про те, які йолопи прийшли командувати, коли вусатий весь командирський корпус під єжовські кулемети підвів! Ех, Борю, синку, запам’ятовуй, що я кажу! Ти старайся мою крамольну правду між рядків заштовхнути, люди натяк дуже швидко розуміють…»
Ось тоді з ним і зустрівся Вітман-Хрінков-Сорокін, що вже давно запитав у своїх бойовиків інформацію на тих, хто вмів писати, але з тієї чи іншої причини скотивсь у пиятику і злобу.
— Борю, Борю, талановита ти наша людино! Не губи себе! Ти державі потрібен! У тебе ж книжка — брильянт, своїм словом написана, — говорив він, похмеляючи Пшонкіна в кафе на вулиці Герцена, що навпроти ТАРСу. — Зараз ляжеш спати, я біля тебе побуду, не залишу тебе… А прокинешся, в лазню підемо, попарю, алкоголь вижену, людиною станеш…
Роки, які він провів під началом міністра державної безпеки Абакумова та останнього його шефа, начальника слідчого управління Рюміна, табірне життя, робота в підпільному синдикаті цеховиків — усе це не могло не навчити Сорокіна лицедійського мистецтва мімікрії…
З одними він був збуджений — відчував у самій глибині своїй непогамовне трепетне чекання близького горя, яке очистить і облегшить, отже, й грати не треба було, варто лише дозволити собі стати самим собою. Часом він лякався цієї шарпаючої жалості, томливого чекання близької й неминучої біди, солодкої втіхи, що з’являлася в ньому, коли він зримо уявляв собі мить краху, але ж тепер тільки й радіти, адже піднявся з попелу, жив так, що навіть і подумати раніше не міг, — не треба оглядатися, боятися зайти у ресторан, щоб товариші по службі не донесли в партком про морально-побутову розбещеність, лічити пожмакані карбованці, відкидаючи на «Побєду», виважувати кожне слово в розмові з колегами, онанірувати в сортирі на хисткий образ жінки-мрії, бо будь-який зв’язок, не оформлений у ЗАГСІ, загрожував тим, що зірвуть погони й вишвирнуть иа вулицю, як шкодливого кота… Розумом усе це він осягав, але затаєного в генах змінити не міг, частіше думав про погане, ніж про хороше, а надто коли планував операцію…