Важче було працювати з інтелектуалами. Особливо довго готувався до розмови з професорами, котрі сиділи на науці, на такій саме, яка могла піти назустріч проханню сивого, небагатослівного, що, видно, багато пережив на своєму віку, «заступника генерального директора з питань постачання й збуту», а могли й відмовитись укласти договір на експериментальне випробування нової техніки у цехах підвідомчих йому підприємств. Він вибрав собі роль сухуватого прагматика, котрий розуміє рабський жах нашої економічної школи, общинну темряву й безкультур’я імпотентної бюрократії, — роль свою грав достойно, зривів не було.
З партійними працівниками й обласними мишенятами було найлегше: фронтовий офіцер, інвалід, служив у Гречка, бачився з Леонідом Іллічем, особисто він і орден вручав; у сировині й верстатах, відверто кажучи, мало що розумію, але комсомолята затіяли потрібну справу, молодь — наша надія, як не згадати оте давнє й не допомогти їм?! Після розмови накривав стіл, попервах не в ресторані, а в себе у номері готелю, на газетці, головне, щоб баличок був, салямі, домашні маринади, варена курочка й хороша горілка… Це вже коли начальники на гачок попадалися й приїжджали до Москви — тут і ресторан (кабінет в «Узбекистані»), і дівчатка у номер; і сувеніри — спочатку скромні, всякі там альбоми ікон, набір дефіцитної літератури, а до шубок та зимових чобіт можна переходити лише під час третьої зустрічі…
…Пшонкіна взяв саме на істеричному зойку, «я — старий розвідник, воював у тилу ворога, допоможи, Борю, завершити книжку, написав, а дошліфувати немає таланту, хто допоможе росіянинові, як не однокровець, усі інші зло в собі несуть, заздрість і зло, ех, Борю, Борю, постраждав би ти, як я, помучився б, тоді зрозумів би мою зранену душу».
Іноді йому здавалося, що останні двадцять років він зовсім не живе, а грає ролі — сьогодні злочинця, завтра добряка, післязавтра дурня, а вже тиждень закінчує нещасним, всепрощаючим простаком…
Назавжди запам’ятав, як у таборі педрило розповів йому про англійського актора, який сподобався королеві в ролі Отелло: «Нехай цей мавр прийде до мене на вечерю».
Прийшов. Вечерю закінчили в спальні її величності; перша леді була задоволена.
Через тиждень побачила цього актора в ролі Гамлета: «Хочу, щоб датський принц провів зі мною вечір за чашкою шоколаду».
Провів. Закінчили в спальні. Була в захваті; на прощання сказала: «Сьогодні хочу тебе без гриму, таким, яким ти в насправді».
— Насправді я імпотент, ваша величність. Якщо ви хочете саме мене — любові не буде, я граю в ліжку ролі — або мавра, або принца».
Сорокін багато разів перелопачував з Пшонкіним ті фрагменти, які напрацював з Федоровою. Плівки розшифровував сам, переписував їх від руки, собі дав ім’я Ката, а Зої — німкені Марти; дію переніс у гестапо воєнних років і сьогоднішнє німецьке місто; кат і жертва, все сходиться, ніяких підозр, в алюзіях самі побояться собі признатися, кожній людині із здоровим глуздом ясно, що Сталін і Гітлер — дві сторони однієї медалі, тільки Гітлер чужих знищував, а керманич — своїх; текст дав передруковувати друкарці, адресу якої знайшов на дошці оголошень; виявилося, що це була глуха бабуся, яка стукала одним пальцем; тоді він використав Людку — раніше Варений поставляв її в номери потрібним гостям, лише потім звернули увагу, як вона на машинці барабанила, — прямо тобі Ван Кліберн.
Суха точність викладу, якій вчили його Абакумов, Лібачов, Бакаренко, зло пожартувала з нього. Він вихолощував написане, розуміючи, що своїми ж руками губить свою працю, але переступити через себе не міг — у ньому незнищенно жила його правда, а він раз по раз намагався обернути її на свою користь, хоч знав: чим менше повертати її в свою вигоду, тим вона страшніша, тобто річ буде дорожча.