— Де хоч міліція, поясніть.
— Іди й шукай, я до тебе гідом не наймалася.
— Сука, — сказав Костенко, — гадина…
— Товариші! — жінка заверещала тонко, проразливо. — Бандит! Рятуйте!
Двері відчинилися, повискакували постояльці — хто в довгих сатинових трусах, хто в підштаниках, тільки один визирнув у піжамі, але зразу ж зачинив двері.
Костенко машинально полічив, що дверей відчинилося вісім, а номерів — тринадцять. Чергова голосила в трубку: «Міліція? Колю, це ти?! Ану, давай сюди наряд! Бандюгу забери, в мене свідки, давай мерщій».
Колего був кремезний сержант, він з порога спитав чергову:
— Де хуліган?
— Он, гад! Погрожував, матірщинив… Правда, чоловіки? — опитала вона жильців.
Ті відповідали мляво, незрозуміло, але дивилися на те, що відбувалося, з інтересом.
— Поїхали, — сказав сержант Костенку. — Там розберемось, — Черговій кинув: — Напишеш заяву, і щоб свідки підписалися.
— Ви спочатку перевірте мої документи, — попросив Костенко.
— У відділенні й перевіримо.
— Перевіримо тут, — сказав Костенко й простяг йому свою полковницьку пенсійну книжку.
Коля довго вивчав її, потім сказав глядачам!
— Розходьтеся, громадяни, театр тут. чи що?!
— Ні, а в чому справа? — сказав той, що вийшов у підштаниках. — Ви нам гласно все поясніть… Нам сон перебили… За спиною у народу тепер не можна, не дозволимо…
— Мовчи, «народ»! — відрубав сержант. — Як на базарі виноградом спекулювати, так зрозумів, «індивідуал», я твій номерок давно запримітив, а коли скандал, на «народ» киваєш…
Люди мовчки й швидко розійшлися по номерах.
Костенко запропонував сержантові сісти поряд:
— Нехай громадяночка чергова візьме ключі, і давай-но подивимося п’ять номерів — чи там живуть, чи пустують?
— Колю, він мене матюкав й погрожував око вирвати! — злякано заплакала адміністраторка.
Костенко спитав сержанта:
— По якій статті дамочка проходила?
Сержант понизив голос:
— То ви з контрольною перевіркою, чи що, товаришу полковник?
Почувши останнє слово, чергова заплакала ще дужче:
— Начальнику, не губи, не губи, начальнику, дам я тобі номер, а він же броньований, без виконкому не можу я, заборону наклали на ці номери, раптом начальство нагряне, їх же поселяти треба, пощади…
— Агентів треба вибирати надійніше, — сказав Костенко сержантові, — вона ж хабарі за номери бере. Тепер такий час, що ви її просто не відмиєте, доведеться саджати, а як ти їй будеш в очі дивитись? Та й сам ускочиш у халепу… Гляди, хлопче…
— А я що? — спитав сержант, опустивши очі додолу, — я нічого такого з нею не маю… А без нагляду готель залишати не можна: людей багато скупчується, мало що може статися…
…Ранок був сонячний, небо — високе, синява непрозірна, якесь дивовижне відчуття невагомої маси; асоціювалось із вселенською тишею, світом, безсмертям і безтурботним вічним спокоєм… Хоч вічний спокій більше притаманний для кладовища, якщо йти від «передвижників»… Усе двотлумачне, немає однієї правди і ніколи не буде; наближення до правди — компонування багатьох думок…
До того будиночка, у якому жив відставний генерал Трехов, можна було добратися автобусом, що ходив раз на дві години, або ж топати сім кілометрів уздовж берега Плещеєва озера — воно яскріло дрібними брижами, вересневий очерет здавався оксамитним, зграйки чирків пролітали стрімко, немов реактивні винищувачі: брати приклад з Божої тварини й підвішувати — під копію з неї — атомні бомби… Ех, люди, люди, виплід крокодилів… Жуки — прообраз танка, кріт — сапер, справді, з нічого не буде нічого; проектуємо Божу тварину на могутність руйнування, вгризання в глибину самих себе, підкрадання до диявола, що прихований у кожному…
На третьому кілометрі на підняту руку відгукнувся нарешті шофер бензовоза — молоденький хлопець, волосся, як солома, очі — сині, величезні.
— Куди вам, дядьку?
— А тут недалечко, на березі, коло Зубанихи старий живе…
— Генерал, чи що?
— Точно.
— Пришелепкуватий…
— Невже? І давно?
— Як Горбачов прийшов. Раніше мовчав, а от почали товариша Сталіна лаяти, то й він — туди ж…
— Любиш товариша Сталіна?
— Його всі чесні люди люблять.
— А сам ти з якого року?
— Старий уже, — посміхнувся хлопець, — з шістдесят п’ятого.