Марта. Мораль вашого рейху подібна до старої істерички, яка несамовито викрикує завчені слова, позбавлені здорового глузду… Вона не може змінити себе, вона безграмотна й темна, вона психічно хвора… А от вчені… Невже розсудливі люди служили вашій камарильї?
Кат. Мораль не лише викрикує завчене, Марто… Ця крикливиця контролює діяльність фінансових органів, які платять гроші — оклади, премії, нагороди…
Марта. Тридцять срібників…
Кат. Чому тридцять?! Десять! П’ять! Потрібен час, до того ж не дуже й багато його, аби пояснйти вченому: «Твори! Ти вільний. В умовах нашої системи, котра дала тобі все! Невже ти не віддячиш їй за те, що вона підняла тебе, прилучивши до знання?! Невже ти не відчуваєш коріння, яке зв’язує тебе з тією нацією, котра відточила твій розум і вирізнила тебе з-поміж мільйонів подібних?! Твори! Все те, що невідомо людству, можеш ти відкрити, і не думай про те, чи це морально до інших, чи ні, будь-яке відкриття моральне, навіть коли спочатку воно здається варварством, — не ти відкрив би, то інший! Це тільки посередність мріє бути на виду, справжній геній зневажає людей, вони для нього як мошкара, мораль натовпу він мусить нехтувати, аби звершити те, що зробить його безсмертним; плоть — тлінна, ім’я приречене на пам’ять, будь вільний, як вітер!»
Марта. Невже вчені — а вони мені здаються мудрецями — могли піти за такою абракадаброю? Те, що ви зараз говорили, — не просто грішно, це істерично, це безглуздя… А вчені запопадливі до логіки…
Кат. О, як же ви помиляєтесь! Вони люди, і ніщо людське їм не чуже… Коли не їм, то їхнім дружинам, дітям, батькам… Не можна жити в суспільстві й бути від нього незалежним… Я пригадую одного доктора, він вивчав психологію людини в екстремальній ситуації… Він був зовсім аполітичний, цей учений, він жив у світі формул, а коли довів, що безупинне гудіння комара може привести людину до абсолютного істеричного безволля, ми випробували цей винахід — так, так, ми, я не смію приховувати від вас, — ми показали йому фільм про роботу з підслідним, і я спостерігав за його обличчям: воно сяяло від щастя, тому що він побачив реальне підтвердження своєї високої правоти, він прорвався до безсмертя, бо вивів закон співвідношення звукових коливань людини і комахи, новий крок до розуміння єдності всього живого на землі… Він сказав мені: «Якби не я, то до цього прийшов би хтось інший»… Світом править «ego», його величність «я»! І мені стало страшно жити, коли я до кінця впевнився у цьому… Страшно, Марто… Немає моралі, немає ідей, є «я», величезне, крихітне, гуркотливе, тихе, але тільки одне «я-я-я-я-я»! Ось у чому початок і кінець усього…
Марта. Коли мене гризли ваші страшні блощиці, я думала тільки про одну істоту — про мою дочку, що залишилася одна-однісінька…
Кат. «Мою»! Саме так! Ви думали про свою дочку! Бо вона належить вам… Ви ж не думали про чиюсь дитину, ви страждали про свою…
Марта. З вами страшно розмовляти…
Кат. А коли, вам було страшніше: тоді, в Моабіті, чи тепер, на волі?
Марта. Звичайно, тепер.
Кат. Чому?
Марта. Тому що ви ходите серед людей і нічим серед них не виділяєтесь… Скільки таких, як ви? Тільки молодших — ось у чому жах… Ждуть своєї години… Вас не повісили за ваші злочини — он який випещений, огрядний… Значить, комусь ви потрібні? Хтось зацікавлений, аби ви й вам подібні були живі? Скільки їх? Чого вони ждуть?
Кат. Боїтеся, що минуле може повторитись?
Марта. Дуже.
Кат. Але ж ваша дочка живе за океаном! І онук там! Ви ж за них боїтесь? Але вони нам тепер недоступні… Отже, «я»?! Знову «я»?! Отже, все-таки кожен думає лише про себе?! Коли так, то ми, справді, будемо потрібні завжди! Думаєте, я хочу, щоб повернулося минуле? Ні, я його також боюсь, бо ніколи не знав, чи вийду з свого кабінету, чи опинюся в камері з блощицями, дорога Марто… Але ви праві в одному: я — професіонал… Я знаю, як переступити через своє «я» в ім’я «ми»… Знаєте, що таке «ми»? Це рабство, тобто страх. Хоч — точніше — навпаки: страх, тобто рабство… Як ви поводилися б, знову опинившись віч-на-віч зі мною в камері тюрми?