Сорокін розумів, що ця несамовита жінка усе вивалить Вождю, не можна її до нього пускати; скандал. Хоч, з другого боку, Сталін сам приїхав додому до Кавтарадзе, коли того випустили, — без зубів, у шрамах, шкіра та кості…
Але ж нікого з тих слідчих, хто з цим самим Кавтарадзе працював, не чіпали! Кажуть, навіть медалі підкинули, начебто «За відвагу»… А Кавтарадзе ткнули послом у Румунію — на відгодівлю… Скривдити Батько нас, звісно, не дасть, але сморід може піти, старий злий на язик, скаже, як відріже, не встанеш потім, так і помреш у підполковниках десь у Джезказгані…
Придумав він тоді хвацько: «Федорова в психлікарні, з глузду з’їхала, нічого не розуміє, небезпечно залишати одну, сильні прояви агресивної депресії, лікарі обіцяють поставити на ноги в найближчий місяць, а поки вона без упину вимагає зустрічі з коханим, день і ніч кричить: «Тейт, де ти?! Де ти, Тейт?!»
Абакумов зітхнув: «Оформи рапортом. І наляжте на бабу! Три таких козаки, а скрутити одну американську розкладушку не можете!»
…Кивнувши Сорокіну на крісло біля гостей, Шинкін з-за столу не підвівся, похмуро поцікавився про здоров’я, а потім спитав:
— Кого з твоїх близьких можна послати в Сочі і в Дніпропетровськ?
— Щось трапилось? — спитав Сорокін, опустившись у низьке, грузьке крісло. — Я ніяких сигналів не маю.
— Трапилось, — відповів дніпропетровський «Никодимов». — Два наші директори подали на виїзд… Учинок не санкціонований, роботу вели таємно…
Сорокін відчув, як ухопило за серце; невже грають? Можуть. Ці можуть усе, аси; для чого? Якщо дізналися про Дейвіда, ждатимуть його прильоту, захочуть перехопити; зв’язок; найважливіше у Ділі. Лише один раз тут був розбір, що закінчився смертним вироком, випадок небувалий, прибрали Краснодарського цеховика, який утаїв сорок мільйонів, — влаштували показовий процес, іншим для настрашки…
— Давайте прізвища, — неголосно сказав Сорокін, відкашлявшись. — Приступимо зразу… Серйозні люди? З виходами?
— Виходи є, — відповів Шинкін, думаючи про щось своє. — Не дуже серйозні, але все-таки вони бували на наших регіональних конференціях…
— Хто надіслав виклики?
— Веня і Шурик.
— Лос-Анджелес?
— Шурик тепер живе в Атланті.
— Мабуть, я сам поїду в Дніпропетровськ, — сказав Сорокін. — А чому тут колеги з Сочі? Також скоїлося щось?
— Ні… Поки що ні, — відповів Шинкін. — Колеги пропонують скликати позачерговий з’їзд у зв’язку з кампанією, що почалася проти нас у пресі… Дияволи перебудовуються, ганьблять нас «організованою злочинністю», пора й нам подумати про перебудову… Ти правильно сказав, Ема, про децентралізацію… Того, що ми зробили, не досить, треба ламати структуру, краще пізно, ніж ніколи… Коли й де будемо зустрічатись? Потрібно таке місто, де ти можеш гарантувати стопроцентну безпеку для делегатів…
— Стамбул, — Сорокін хмуро посміхнувся. — Дайте день на роздуми…
…Капітан Строїлов дослухав останні слова Сорокіна, вимкнув апаратуру, поклав долоню на плече шофера й тихенько сказав:
— Поїхали…
І саме в цю хвилину генерал Строїлов, вийшовши з ліфта, дістав в’язку ключів і заходився відмикати замок тремтячою рукою; коли двері відчинилися, він відчув, як його рот затиснули спітнілою долонею й миттю вштовхнули в квартиру; старий упав; у ту ж секунду задзвеніли шибки; на двох хлопців, що ввалилися в двері слідом за генералом, кинулися з балкона сищики; за ними стояв Костенко, блідий як крейда, не одводячи очей від непорушного старого, розпластаного на підлозі…
16
— ««Швидку» викликайте, — сказав Костенко сищикам з місцевого (Миколки Ступакова) відділення.
Говорив зараз дуже тихо, якось загальмовано, не розтуляючи рота, аби не показати завмерлим псам — уже в наручниках, — як дрібно цокотять зуби.
Схилившись над мертвотно-блідим генералом, він обережно поклав долоню під голову, трохи підняв її на себе і, помітивши, як здригнулися куточки рота старого, приторкнувся губами до його випуклого, античного лоба; того жахливого, невідворотного холодання не було; Господи, аби тільки живий!
Костенко підвів очі на хлопців — одному років сімнадцять, малолітка, відпустять, гуманісти, другому трохи більше, — обперся долонями об паркет, підвівся, взяв грабіжників за вуха, люто вивернув їх, шепнувши: