— А ми все сказали, — тихо повторив Гуслін, втягуючи голову в плечі; поляроїдні знімки розглядав зі страхом, очі гарячково бігали.
Костенко підвівся:
— Ходімо, Гуслін… А ти тут сам посидь, Залоєв, подумай… Іди, Гуслін, я тебе в іншу камеру посаджу, до серйозних людей, не рівня цьому нелюдові, там тобі все по закону розтлумачать… Ходімо…
Він стукнув долонею в двері, конвоїр одразу розчахнув їх, неначе підслухував; у темному коридорі, освітленому тьмяним світлом загратованої лампочки, Гуслін почув хрипкий регіт, що долинав з сусідньої камери.
— Подивись у вічко, — сказав Костенко хлопцеві. — Полюбуйся на своїх майбутніх учителів…
Гуслін мовчки замотав головою.
— Та ти не бійся, — всміхнувся Костенко, — дивись, а то нахилю…
Той припав до вічка; три оброслих здоровила в дранті реготали, граючи в «тюремне очко».
— Відчиняйте камеру, сержанте, — сказав Костенко.
— Не треба, — прошепотів Гуслін. — Я скажу… Наводку на генерала дав Федько Рудий, він зі Стружкою в одному будинку живе, на Кропоткінській…
Федько Рудий виявився Арсенієм Федяшкіним, тридцяти двох років, судимий за квартирні крадіжки, офіціант кафе «Відпочинок»; попросивши Ступакова встановити зв’язки пса, Костенко зазирнув у кабінет, де Стружкін кінчав строчити свідчення.
Діждавшись, коли той пославив карлючкуватий підпис, розклав перед ним — тріскотливим карточним пасьянсом — поляроїдні знімки.
— За дачу неправильних свідчень строк матимеш, — сказав Костенко, — Бери інший аркуш і пиши про Рудого.
— Про якого Рудого?! — Стружкін зіщулився, голос став писклявий, слізливий, розпачливий.
— Не верти хвостом, паскудо… Арсеній Федяшкін на очній ставці скаже правду, а ти вмиєшся ве-еликим строком.
— Я без адвоката не відповідатиму…
— Ну й не треба… Ніхто тебе не примушує говорити без адвоката… Валяй, викликай… Тільки спочатку я твого адвоката до старого Строїлова повезу… Подивимось, як він тебе після цього захищатиме.
— На одному адвокаті світ не зійшовся. Іншого викличу.
— Пиши прізвище, викличемо, тварюко…
— Яке ви маєте право мене ображати?! Я що, у фашистську катівню потрапив?!
— Знаєш, що з тобою зробили б у фашистській катівні? Або ж у нас, при Сталіні? Знаєш? Думаєш, коли ми хочемо по закону жити, то вам тепер усе можна?! Все з рук зійде?! Помиляєшся, Стружка… Якби ти був сирота голодний — одт на річ, а ти ж панич, ти життям розпещений, табір для тебе новинкою буде, а до табору ще треба через тюрму пройти…
— Ви мене не залякуйте… Не розколюсь… Без адвоката жодного слова не скажу…
— Ех, якби я був фашистом, — Костенко скрушно похитав головою, зітхнув і повільно підвівся. — Зараз я у «Відпочинок» їду, що Рудому передати? Кажи — запам’ятаю…
Сказавши це, вийшов, відчуваючи глуху безнадійну лють; а такі, подумав він, цілком можуть нас у фашизм турнути, якщо тільки дати волю емоціям…
…У «Відпочинок», звичайно, не поїхав — рвонув прямо в аеропорт «Шереметьєво», забитий дітьми, лементуючими жінками, похмурими старими людьми — німцями, євреями, вірменами, групками веселих туристів, розгубленими іноземцями, щасливими командировочними, оцінююче-очікувальними носильниками — вавилонське стовпотворіння…
Зв’язався по рації зі Строїловим; на Петровці його не було, черговий відповів, що капітан поїхав до батька:
— Генералу дуже погано, товаришу полковник. Він наполіг викликати прокурора та представників комітету, хоче дати показання на Сорокіна… Вважає, що зараз це єдина законна підстава для його арешту… Він вимагає, щоб його брали негайно… Каже, — голос чергового зірвався, — «зробіть це, поки я живий»… Де ви?
— Їду в Шереметьєво… Попередили наших?
— Так.
— Скажіть Строїлову, що ми візьмемо його…
— З чим? У нас же на нього нічого немає…