Кухар наклав на тацю шматки смаженої курятини, потiм проваренi в курячому жиру та шафранi пупочок, печiнку, серце, накрив свiжими оладками-загребами i полив соусом з вина, лимона, часнику та борошна, ще й обсипав листками запашної кiндзи.
Алi попер тацю до Джафарової каюти i хотiв поставити тацю перед товстуном на спорожнiлу корзину фiнiкiв.
– Неси в каюти, йолопе! – заволав Джафар, аж посинiв. – Мухи налетять, я не збираюсь їх годувати за шiсть дирхемiв!!!
З великим зусиллям, ледь не впустивши дорогоцiнну тацю, пролiз малий повз купця до каюти i поставив курку на кипарисовий столик. Самому Алi вiд запаху смаженої курки аж наморочилося в головi i такий голод стис шлунок, що вiн був ладен з'їсти рiчковий намул з берегiв, що пропливали повз їхню сафiну.
Вiн вислизнув з каюти. Поки Джафар засовував своє тiло в каюту, Алi не втримався i з денця корзини прихопив чотири фiнiки. I одного зразу ж забгав у рота. Не встиг малий насолодитись смаком знаменитого басрiйського фiнiка, як з каюти захрипiв Джафар:
– Неси сюди фiнiки, син повiї!
Малий прихопив корзину i випустив з долонi три фiнiки назад, на денце.
Джафар у пiвтемрявi каюти нахилився над тацею i дер зубами куряче стегенце, лiвою рукою показав, де поставити корзину.
Вiн скосив очi до корзини i уважно оглянув фiнiки.
Потiм догриз нiжку, обтер губи, викинув кiстку i тiльки тодi роздер пельку i не своїм голосом заволав:
– Злодiй! Злодюжка! Де капiтан!? Мене грабують твої слуги!
Алi задубiв вiд жаху i не мiг нi виплюнути кiсточку фiнiка, нi проковтнути її – вiн тiльки жував i жував її, тверду як камiнчик.
На диво, першим в дверях каюти з'явився не капiтан, не кухар чи хтось з матросiв. Першим став у дверях прикажчик мосульського купця.
– А ти чого?! Хiба я тебе кликав?!! – захрипiв Джафар.
Мосулець витяг з рукава старий повновiсний дирхем i поклав на тацю з куркою.
– О перлина багдадських торговцiв смарагдами i прянощами! Славний знавець коней i цiн на них по всiх портах моря-океану! Окраса цього дивного корабля! Вiн просто дурний ще хлопчик, вiн забув тобi сказати, що я в тебе купив тi фiнiки, що на денцi корзини. Вiн не встиг, бо я довго шукав динара, найкращого для тебе, о Джафаре!
Джафар покрився потом, мов росою, вирячив очi i зрештою спромiгся вичавити хрипко:
– Та яке камiння?! Я камiнням не займаюсь! Конi часом бували, але вже давно… Дурницi якiсь!.. Фарби мiй фах, i дерево для будов… Але прощу тебе, краще сiдай до трапези i поснiдай зi мною…
Джафар знов порожевiшав i став улесливим i усмiхненим.
Алi продовжував смоктати фiнiкову кiсточку.
Волоокий молодик обернувся до хлопчика:
– Принеси глек i тазик…
Хлопчик, наче прокинувся, поволi рушив до великої корчаги. Наповнив черепком по вiнця глечик i поспiшив до каюти.
Молодик облив руки, втерся рушником Джафара i сiв навпроти Джафара.
– Ти, син грiха, геть! Коди буде потреба, покличуть! – забулькотiв Джафар.
Малий вклонився i обережно порачкував з каюти, прихопивши легеньку корзинку з фiнiками на денцi.
Бiля жаровнi кухар поїдав смажену рибу, редьку, пiдсохлi пампушки, запивав прохолодною водою. Бризкаючи слиною i крихтами, пробелькотiв ледь зрозумiло:
– Чого там Покiйник галасує? Ти що – украв його фiнiки?! Вiн завжди боїться, що в нього щось вкрадуть…
Малий повернув корзину боком, вiдкинув кришку i показав кухаревi штук вiсiм фiнiкiв.
– Це менi…
– Оце все тобi? – здивувався кухар, але потiм прогунявив, покрутивши бiля скронi: – Точно, що вiн повередився розумом, як сiдницями забив свого мучителя… Але на торговi справи у нього якесь боже благословення…
I кухар простягнув руку в корзину i взяв собi половину фiнiкiв.
Алi було байдуже – вiн увесь горiв вiд сорому, що отак не стримався i поцупив цього чортового фiнiка. Його аж нудило вiд сорому. I вiн не мiг з'їсти решти фiнiкiв…
I спати голодний вклався, тiльки води випив цiлий глек.
Вiн лежав голiчерева, слухав цвiркунiв i споглядав обсипану iскристими зiрками чорну небесну безодню.
Десь кричали гидкими голосами шакали i схлипувала болотяна птаха.
Потроху сором спадав, але на його мiсце напливала злiсть. Злiсть на себе, що не втримався й спокусився. Вiн аж заплакав, аж вкусив себе щосили за руку. А за злiстю пiднялася зненависть на багатих сильникiв. Ревна образа на їхню зневагу i зажерливiсть. Ось цей Джафар Покiйник – як його мучили, то вiн страждав! А як ти мучишся вiд голоду, так тобi це, виходить, не мука? Одного фiнiка пожалкував?.. Бач, i камiнням торгує!.. А торговцi камiнням – то мiхи iз золотом… Чого б вiн отак спiтнiв з переляку, якби цей мосулець не виказав якусь небезпечну таємницю?.. Чи, може, цей ненажера боїться, щоб хтось не довiдався, що вiн торгує камiнням?.. Ось вони якi, багатiї – злi, пiдозрiлi, ненажери i боягузи! Полохливi, як гiєни!..