Не любили, ой не любили «Переможнi» помазаники божi втiкачiв, особливо як вони раби, холопи! Петро Великий так не любив втiкачiв, що наказав рекрутiв позначати татуїровкою на руцi. А щоб татуїровка наймiцнiшою була, робили її по живому тiлу пiдпаленим порохом. Бо раптом втече новобранець, злякається шведських куль i турецьких ятаганiв, не схоче накласти головою за царя-батюшку…
Та не збиваймося на манiвцi, а повернiмося до головного – до заснування Мiста Миру знаменитим, славетним Аль-Мансуром. Вiн, як свiдчать хронiсти, довго їздив до Iраку. Бо Iрак пiдтримав його чорне знамено роду Аббасидiв * у боротьбi проти бiлого стягу халiфського роду Омейядiв. Врештi-решт Аль-Мансуру сподобалась мiсцина поруч iз сiльцем Багдад, де нiби збирались кiнськi ярмарки. Отут вiн i наказав будувати. Але й тодi, як i тепер, робили попереднi плани. Тiльки тодi було менше керiвникiв i ще менше проектантiв. I це, слава Аллаху милосердному й милостивому, щасливо позначилося на будовi мiст. Хоча, як ми бачимо, проблеми, якi зараз часом виникають з вини славетних зодчих, виникали й тодi.
План Мiста Миру насипали на землю попелом. Походив, поблукав Аль-Мансур майбутнiми вулицями та майданами свого майбутнього круглого мiста, бо в планi мiсто було як колесо вiд гарби: ступиця – резиденцiя халiфа, спицi колеса – вулицi, обiд – зовнiшнi мури з незлiченними вежами. З вулиць до резиденцiї прямого ходу не було. Тiльки по галереях мурiв через незлiченнi варти й залоги…
Аль-Мансур дбав про те, щоб у мiстi жили тiльки його придворнi.
М'ясний ринок вiн взагалi випхав за стiни мiста, бо в рiзникiв повсякчас у руках довгi гострi ножi.
Палац же приголомшував усiх, хто його бачив. I не лише золотом i смарагдовою полив'яною банею височиною аж на 80 лiктiв. I на банi вершник мiдний золочений. Переповiдають, що вершник показував списом туди, звiдкiля загрожував ворог чи «навiть, ще страшнiше, власнi пiдданi – бунтiвники».
Ми здогадуємось, що розповiдь про списоносного стража разом з арабами перенеслася до Iспанiї в Гранаду. У переповiстках їхнiх сусiдiв-християн Аль-Мансур перетворився на легендарного Альманзора.
Про чарiвного вершника на початку минулого столiття написав американський романтик Вашiнгтон Iрвiнг. Як довела славнозвiсна поетеса Анна Ахматова (а без псевдонiму – Ганна Горенко), ця розповiдь Iрвiнга так вплинула на Олександра Сергiйовича Пушкiна, що вiн скомпонував незабутню казку про золотого пiвника. I завершив її генiальним гаслом для всiх казкарiв, як членiв Лiтфонду, так i початкiвцiв: «Сказка ложь, да в ней намек – добрым молодцам урок!»
Отож мiсто збудували. Але тi, хто в ньому мешкав, потребували i їжi, i питва, i рiзних послуг всяких фахiвцiв.
I незабаром Кругле Мiсто обросло з усiх бокiв людськими житлами всiх ступенiв достатку та вбогостi.
Ну а при такому оточеннi вже нi того страху, нi тої поваги до мурiв i башт Круглого Мiста, Мiста Спокою, Мiста Миру.
Халiф Аль-Мансур, як достеменно вiдомо, нiяких вузiв не закiнчував, теорiї та практики мiстобудiвництва навiть екстерном не складав. Тому його наївну футурологiю i вiру в безпеку власної персони вибачимо.
Але навряд подiбнi речi можна вибачити так галасливо розрекламованому будiвництву мiста майбутнього, столицi Бразiлiї. Той же Аль-Мансурiвський палац, тiльки оточений не мечетями, лавками, лазнями та ханами, а звичайнiсiнькими бiдонвiлями. Ось як! I не коли-небудь, а в 70-тi роки останньої ери…
Коли маленький Алi, якого, як ми вже вирiшили, потiм називатимуть Алi аль-Багдадi (Алi iз Багдада), народився на базарi i почав своє нужденне трудове життя на тому ж базарi, то давно вже не було i «Аль-Кубба аз-захаб» – «Золотої банi» з вершником на верхiвцi – завалилося склепiння ще в 941 роцi пiд час страшної повенi. А мури палацу стирчали до середини XII столiття. Тобто їх розтягли на цеглу ще десь за пiвстолiття до народження малого Алi.
Батько Алi, Хасан, жив без жiнки i служив смiттярем на базарi.
Отож доводилося йому все робити власними руками. I смiття прибирати, i кiзяки, якi назбирав на базарi, продавати дрiбним торговцям, якi скуповували й перепродавали не лише кiнськi та волячi кiзяки, а й людськi фекалiї. Доводилося самому дiставати поживу, самому готувати страви i доглядати за малим.
Жив смiттяр з малим в щiлинi мiж двома будинками. З одного боку був маєток знаменитого ювелiра, а з другого боку був будинок лiкаря-християнина.
Ювелiру батько платив за те, що вiн зайняв простiнок мiж двома будинками. Платив i лiкарю-християнину теж за те, що спить в затишку товстих глиняних мурiв.
Будинки стояли недалеко вiд легендарної повноводної рiчки Тигр. Неподалiк вiд їхньої схованки було припнуто старезний водяний млин на плаву. Вiд раннього ранку до пiзнього вечора вiн гуркотiв жорнами, безупинно плескав лопатями колеса по каламутнiй водi i рипiв, рипiв старими своїми болонками та дошками. Коли повiвав вiтер до сховища малого Алi вiд рiчки – вiн приносив найкращий у свiтi, життєдайний теплий дух розмолотої пшеницi.