— Гей, тут хтось є?
Ніхто не відгукнувся, однак низьке крило будови не справляло враження пустки. Зайшов досередини й відразу надибав на двійко дівчат у штанях. Щось малювали на паркетних плитах.
— Вітаю Краківський університет! Де можна знайти панну Моніку Левандовську?
— У котрійсь із наріжних веж, але… Краще почекайте, бо, — розуміюче перезирнулись дівчата, — потрапила в кігті професора й когось із місцевого начальства. Лев, тобто професор, сьогодні в страшному настрої. Метає блискавки.
— Хіба що, — додала друга, — ви привезли хороші новини з Варшави, тоді…
— На жаль, дорогі дівчатка, нічого спільного з столицею не маю. І на поганий професорський настрій ні в якому разі не хотів би натрапити. А от Моніку мушу побачити обов'язково.
— Найкраще почекайте в парку. Пришлемо Моніку туди, як тільки звільниться з товариства нашого керівника.
— Гаразд. Спасибі. Тим часом обдивлюся башти замкового муру.
З радістю заглибився в невеликий парк. Та не розлогі дерева вабили його увагу, не винятково старанно дібрані види кущів з усієї Європи. Попрямував до муру, який відгороджував парк від вулиці. Мур зведений з каменю й цегли. Над ним кумедно височіли дві маленькі півкруглі пірамідальні башточки. То був справжній зразок архітектури XVI століття. Очевидно, коли згасла опольська лінія П'ястів, Немодлін перейшов в інші руки, і нові господарі відгородилися цим муром. Князям вистачало рову й добре озброєних загонів. Не міг пригадати Собі імен тих перших німецьких володарів Немодліна, але було то десь близько 1570 року.
Через деякий час набридло роздумувати під замковим муром, і Пйотр пішов до старих стаєнь. Вони мали дві велетенські брами, замкнені півколом кам'яної арки, а понад ними невеликі мансарди з віконцями. Цікаво, скільки літ тому в них мешкали? Чи гарні квітки викохувала донька конюшого?
Раптом у віконці з'явилося дівоче обличчя. Темне волосся спадало на світлу сукню. Зупинився вражений. Дівчина зникла. Видно, і тут працюють студенти. А може, то Моніка? Штовхнув важкі ворота стайні. Праворуч, у півмороці, здіймались круті дерев'яні сходи. Збіг швидко нагору, весело покрикуючи:
— Гоп, гоп, дівчино!
В низенькій, тісній комірчині стояла дівчина з таємничою усмішкою на смаглявому лиці.
— Тихіше. Будь ласка, не так голосно.
— Від когось ховаєтесь?
— Так. Мене тут не повинні знайти.
— Хтось переслідує? Чи ганяються рицарі злого князя?
— Втекла із замку. Шукаю схованки тут, у комірчині. конюшого, — підхопила його тон, — грізний Лев загрожує моєму життю.
— Врятую тебе від будь-якої небезпеки. Звірся на мою мужність й силу зброї, таємнича дівчино.
— Спасибі тобі, шляхетний пане, — зробила милий кніксен, — але ніщо мене не порятує від гострих його пазурів.
— Не бійся. Здобуду чорний меч, і від нього загине жорстокий лев.
— Рицарю любий, ти можеш втішити мою печаль?
— Чим? О, панно серця мого!
— Сигаретою, — простогнала вона.
— Моніко, — розвів руки в розпачі, — вибач, але з самої колиски палю люльку.
— У вас нема сигарет, але ви знаєте моє ім'я! Звідки? — спитала поважним тоном.
— Бо саме такою має бути Моніка, про яку мрію з учорашнього дня.
— Давайте серйозно. Хто ви?
— Мандрівний рицар-мрійник, археолог.
— Мала б здогадатися відразу. Люлька й окуляри. Вчора ви були в Туловіцькому млині, правда ж? Мене попередили про вас.
— Я цього й сподівався. Очевидно, ваш закоханий фотограф Гжегож?
— Може, й він. Але, власне, що вам треба?
Пйотр всівся в невеликій віконній ніші і, набиваючи люльку, дивився на Моніку. Зовсім не пасувала своєю високою, стрункою постаттю до низької комірчини. «Для неї б — замкові покої», — чомусь подумав, черкнувши сірником.
— Прикро, що не можу пригостити вас сигаретою. З завтрашнього дня буду завжди носити з собою. Про що це я хотів вас попрохати? Ага, про дві речі, ні, три. А саме: дозвольте проглянути інвентаризаційний опис водяного млина, по-друге, зробіть мені протекцію до вашого Лева і, по-третє, найважливіше, — давайте ввечері зустрінемось.
— Хороші бажання. Опис млина — навіщо? Професор — для чого? Вечір — виключено! — підсумувала коротко.
— Незважаючи на такий поворот справи, не одійду від вас сьогодні. Буду супроводжувати, мов тінь, повторюючи два перших прохання, аж поки настане вечір. Може, спустимося до парку? Тут холодно й похмуро.
— Я втекла від професора. Мушу ховатися.
— Тут Лев може знайти, це район його полювання. Пропоную кращий сховок.
— Де?
Подивився на годинник: