— О пій порі єдиним місцем, де нас ніхто не знайде, може бути ресторан.
— Задум непоганий. Я голодна. Але…
— Без «але». Мені потрібно пояснити вам свої перші два прохання. Поза тим, тут ви в районі впливу закоханого Гжегожа.
— Гаразд, — нарешті погодилася без зайвих церемоній, але, йдучи парком, уважно позирала довкола себе.
— Який вигляд має цей грізний Лев — Зенович? Може, я його побачу й не пізнаю, і він перший нагряне на нас.
— Складається з величезної настовбурченої гриви й голосу.
— Як? І нічого більше?
— Ні, решта непримітна. Завжди видно тільки гриву чуприни і чути відголос грому.
— Відчуваю, що чекає на мене важка перепалка з ним. За дівчину і зброю.
— Раджу вам відразу відмовитися і від першого, і від другого.
— О, ні. Це двоє надто цінних відкриттів.
Вдала, що н» е почула, вдивляючись у паркову зелень.
— Ну от, ми вже минули небезпечну зону. В цю пору дня він не виходить за межі замку й парку.
— А це зникнення не збере хмар над вашою головою?
— Я планувала відвідати місцевий архів. Знаю добре німецьку, а там, здається, немало цінних документів, що стосуються замку, до яких ще ніхто по-справжньому не добирався. Хочу розв'язати одну проблему, самі лише мури не дадуть мені відповіді.
— Всі ми тут заплуталися в проблемах, котрі хочем якось розв'язати.
— Млин вас розчарує. Для археолога то надто молода споруда.
— Очевидно. Але меч і ліхтарі?
— Мабуть, вже після війни хтось підкинув. Здалеку пахнуть середньовіччям.
— На мою думку, вони з тутешніх місць. Ніхто б цього не привозив сюди з собою, швидше всього, десь тут викопав. Водяні млини споруджувано часто на рештках інших будівель. Я помітив між підмурками підвалів і склепінням стель ознаки чотирьох різних століть.
Розмовляючи, наблизилися до ресторану на ринку.
— Добре, що вас зустрів. — Перед Пйотром несподівано виросла постать поручника Пшибили. — Маленькі міста мають свої непогані переваги. — Вираз його обличчя не віщував нічого доброго. На запитливий погляд археолога відповів: — Є новини з Олесніци. Для мене фатальні: скелетові шістсот років! Ви мали рацію!
5
— Я, звичайно, радий, що вас це так сильно цікавить, — загуркотів він гучним голосом, хитаючи в такт срібною гривою, — але почуваю себе особисто відповідальним! Сам мушу дослідити. Не вважайте це за професійну амбіцію, — застеріг удавано. — Ні, ні, просто повинен впевнитися сам, перш ніж оддати в зуби іншим дослідникам, — нервово дріботів по кімнаті. — Ви, може, й матимете зовсім іншу думку, будь ласка. Але — після мене! Всі оцінки робіть після мене!
Пйотр силкувався стримати усмішку, слухаючи це. З першого ж моменту професор Зенович дратував його, але дуже швидко археолог змінив свою думку про нього, вивчаючи низеньку, метушливу постать шістдесятилітнього відомого науковця, котрий — ще хвилина — і почне, як мале дитя, тупати ногами й кричати! «Не дам, не дам, я сам, я сам пограюся мечиком!» Прізвисько Лев дуже пасувало до нього. Був грізний, дратівливий і причіпливий, водночас смішний, проте добре знав свої слабості й характер.
— Що, ви розгубилися? А на що ви розраховували? Може, на мою радість від того, що магістр Михальський захоче ласкаво допомогти запроторити до якоїсь епохи той шматок заліза? — кидав щораз істеричніше, кружляючи по залі, наче справді лев у клітці.
Потім втомлено упав в єдине тут крісло й замовк.
Моніка, що стояла досі скромно під вікном, подивилася багатозначно на Пйотра. Він розгадав той погляд. Володаря поминув перший напад люті. Наступна фаза, згідно розповідей дівчини, мала бути лагідною.
— Ви вчилися у Вроцлаві?
— У Вроцлаві, пане професор.
— Їздили по світу? — питав далі з лагідною цікавістю.
— Дві експедиції до Єгипту з професором Михаловським.
— Заздрю вам. Знаю тільки Європу. Трохи Азію, Китай, — скромно скаржився він.
Моніка знову підморгнула Пйотрові.
Фаза третя: подорожі. Зенович більшу частину життя мандрував по світу. Написав працю про китайське та індійське мистецтво, багато інших праць. їх перекладено на кілька мов. Людина величезного наукового доробку, глибоких знань і досвіду, — хвилинами він ставав несміливим і скромним, щоб відразу ж за цим впасти в безапеляційність.
— Що ваша милість робить завтра? — раптом вигукнув він.
— Мабуть, буду…
— Завтра будете бавитися чорним мечем, — несподівано заявив. — Моніко, це ключі від музейної зали. — Він різко підвівся, вручив Моніці великі ключі, кивнув Пйотрові й вибіг.