— А він схожий на того?
— Трохи. Дивно, з першої ж хвилини я перебуваю під враженням, що його зроблено за зразком того, але… десь н іншому місці. — І він замислився. — Знаєш, щось запахло мені Скандінавією. У першому столітті праслов'яни захищалися від набігів готів, а пізніше — гепідів. Довго вони тут не затрималися, але й досі тривають суперечки, до яких місць вони дійшли.
— Деякі вчені твердять, — підхопила Моніка, — що дісталися до Чехії, інші, — що обминули ці землі й дійшли до Чорного моря.
— Він дуже схожий на готську зброю. Може, того й мовчав Лев? З серйозними оцінками квапиться не можна. Обов'язково потрібний рентген. Плівка багато що виявить. Візьмете її до Кракова?
— Мабуть. Ти хотів би його мати у Вроцлаві?
— Хотів би, разом з тобою, — сказав, обійнявши Мотку.
Двері музейної кімнати з шумом розчинилися.
— Добрий день. Напевно, перешкодив? — влетів Гжегож з апаратом і штативом. — Професор розпорядився зробити докладні знімки меча.
— І саме зараз?
— Зараз саме маю час. Моя скромна особа, сподіваюсь, не перешкодить вашим науковим бесідам? — він сердито зиркнув на зашарілу Моніку й заходився розставляти триніг.
— Ходімо оглянемо замкову каплицю, — холодно мовив Пйотр, — панові фотографу буде краще залишитись самому…
Минали одну за одною порожні холодні кімнати, простуючи до каплиці. Раптом в одній із зал Пйотра зацікавив камін. Був великий і на диво асиметрично поставлений. Аж ніяк не міг бути декоративною окрасою зали. Навіть навпаки — справляв негарне враження в тому місці, де його звели. Без сумніву, щось прикривав собою, замуровано ним нішу або вхід. Великі кам'яні плити, неакуратно дібрані, могли свідчити, що споруджувано камін поспіхом, без плану, з матеріалу, який був під рукою, — аби тільки швидше. Не належав ні до якого стилю.
Пйотр нагнувся до великої печі, щоб заглянути аж у димохід. Димохід закритий!
— Звичайний недіючий камін-ширма.
— А мені здавалося, що я докладно вивчила всі печі й каміни у замку! Один таки вислизнув з моєї уваги. Проходила байдуже повз нього стільки разів! Тебе першого він зацікавив.
— Поглянь добре, Моніко, він просто вражає на цьому місці! Обов'язково його треба розібрати!
— Для тебе так просто: розібрати. Але професор цього не любить. Та й спробуй дістати згоду реставраторів.
— Тоді як ти собі мислиш відкриття галерей? Ти казала, що їх замуровано, так? То й цілком логічним буде розмурувати їх. Або щось треба розбити, розкувати, розібрати. Інших можливостей я не бачу. Цей камін не являє собою ніякої архітектурної цінності. Найлегше буде саме з нього почати.
— Але Лев…
— Ходімо звідси. Завтра про це подумаємо. Сьогодні мій день. Без левів. Зате з мечем і з орлами.
— Тоді давай спустимось у парк. Там розкажеш мені свою легенду. Я вже стільки часу чекаю.
— Нарешті буду сам на сам з дівчиною. Зможу в парку розповісти про свої плани і мрії, дивлячись їй у вічі!
Були вони вже на замковому подвір'ї, коли Пйотр запитав, чи є десь тут телефон. Моніка здивовано глянула на археолога.
— Незабаром маю подзвонити. Чекаю на приїзд одної особи з Ополя. Не роби такої міни, то не дівчина, а офіцер розшуку. Розв'язує загадку млина. Поглянь, якого листа я застав учора ввечері в готелі.
З подивом прочитала.
— Нічого не розумію! Навіщо ти їм? Що то за відомості?
— Поняття не маю. Від самого ранку переживаю, думаючи про це. Незабаром довідаємось. А поки що сядьмо десь зручно, запали сигарету й послухай про мої мрії.
Вони знайшли гарне місце — кам'яну лаву під величезним в'язом.
— Не дуже знаю, з чого почати, — запнувся на мить. — Хіба з того, що задля старої легенди я зрадив трохи археологію. Тобто порушив черговість. Як відомо, ми відтворюємо історію не з писаних документів та хронік, а з урятованих матеріальних речей. Ми творимо легенди й оживлюємо вимерлі суспільства на підставі пам'яток старовини там, де не вціліло слово, де часто й письма не було. Міг би тобі довго й не без гордощів розповідати, як далеко сягнула сучасна наука завдяки археології. Але не про це йдеться. Я, той, хто повинен дописувати оповідь до знайдених речей, тобто творити легенду, сам натрапив на легенду з XII століття. Ось уже два роки вона тривожить мою уяву, кличе на пошуки, вона — мета праці на найближчі місяці, а може, й роки. Я почав писати докторську дисертацію про польське походження і характер цих земель. Хочу довести це не словами, а викопаними реліктами саме такого походження. Ну от, загальний вступ і закінчено. Зараз, мила дівчино, запалю люльку й перейду до суті справи.