Грабар ішов квапливим кроком, щось сам собі бурмочучи. Кладовище було маленьке, з мостиком через рів і кількома рядами туй. Надгробки позаростали травою. Стара пасіка на цьому мініатюрному кладовищі здавалася нереальною.
Старий затримався перед одним з більших мурованих пам'ятників. Обіч лежало кайло. Очевидно, вже зазирав сюди, перед тим як іти до Пйотра.
— Вони тут, — проказав з гордістю. — Не вилетіли.
— Допомогти вам? — запропонував археолог.
— Я сильний, плити одним махом піднімаю, — кажучи це, він підважив кайлом плиту, і вона одразу ж відсунулася.
Гробниця була неглибока, порожня. На її дні лежали три замшілі кам'яні кахлі, досить плоскі і майже квадратні. Щось на них виступало, згори важко було добачити.
— Як їх вийняти? — Пйотр був певний, що то фрагменти якогось німецького надгробка XIX століття, різьба в стилі сецесіон. Проте вирішив на всяк випадок подивитися. Зіскочив униз і сірниками почав освітлювати каміння.
За третім сірником вже знав, з чим має справу. Доля компенсувала його останню втрату. Під ногами лежали фрагменти п'ястівського порталу. Три майже квадратні плити з дуже простою різьбою. Ці орли колись вінчали браму або замкові ворота.
— Ви вдоволені орликами? — простодушно спитав старий.
— Так. Дуже вам вдячний. Ви зробили мені велику приємність, я навіть і не сподівався на це.
Грабар був у захваті.
— Ну от! А ви, мабуть, думали, що я жартую. Нібито орлики на кашкет? — жартував він, задоволений похвалою.
— Дорогий чоловіче, — Пйотр уважно глянув на старого, — хтось іще знає про тих птахів?
— Ні. Я й сам вже забув. Оце лише сьогодні, після того випадку, згадав про них. Перевірив, чи на місці.
— Ви повинні дати мені слово, що ніхто про них не довідається, бо знову знищать. Треба буде їх забрати так, щоб ніхто не бачив, і десь сховати. А потім я одвезу їх до Вроцлава.
— Коли ви хочете їх забрати?
— Якнайшвидше. Я боюся за них. Приїду зі своїми людьми ще сьогодні, як стемніє.
— А чим повезете? — занепокоївся старий.
— У вас є якась тачка?
— Є. Велика.
— От і добре. Увечері повантажимо їх. Тільки ж де знайти надійне місце, щоб їх потім покласти? Може, в міліції?
— Як на мій розум, то на кладовищі їм найбезпечніше. А в місті — то тільки в мого друга бухгалтера. Його будиночок коло шосе.
— Ото, певно, й найкраще в нього. Ходімо туди. Тільки ж чи погодиться він?
Пйотра вже знали всі. Коли вдруге проходив ринковою площею разом з старим грабарем, викликав чималий інтерес.
Зайшли вони в кооператив, де стояла славнозвісна канапа і працював грабарів приятель. Без відмовок погодився він дати притулок п'ястівським орлам. Домовилися зустрітися пізнім вечором.
Тільки в обід археолог зміг витягти блокнота і пункт за пунктом записати підозрілі факти, занотувати, з якими людьми останнім часом мав справу. Найбільше про його роботу й задуми знали Кегель та Марціняк. Ну, а пізніше несподівано з'явилася й Марися. Видно, кохала Бончковського. Тому й вирішила на канікули взяти «історичну тему», щоб імпонувати поручникові. Почула від його матері про захоплення Болека археологією і з жіночою спритністю взялася показати, що також і її це цікавить, а після канікул розбиратиметься у цьому більше, ніж він сам. Всі троє давно живуть в Олесніці. Може, ще й сусіди Бончковського? Звісно, знає про них усе. Порекомендував їх — тож повністю довіряє. А може, хотів перевірити їх? Пйотр пригадував останні розмови, часті розпитування Кегеля про польські пам'ятки старовини, їх розшуки. Але, з другого боку, працювали з ним разом увесь час, то, зрозуміло, й хочуть знати, що роблять, яке значення має їх праця. Пйотра навіть радувало зацікавлення робітників історією, хоча б отим замком у Влені, повз який вони проїхали, коли діставались сюди. Намагався навіть свої розповіді урізноманітнити.
І все ж, на всяк випадок, щоб у думці бути спокійним, вирішив у листі до Болека Бончковського викласти всі характерні розмови, які вів з ними, і, згадуючи які, переконувався, що ці люди могли мати щось спільне з трагічними випадками останніх днів. Знав про них зовсім мало, про їхнє минуле, родину, зв'язки. Не цікавило його, що думають і відчувають. Так було весь час: не люди, а мертвотні предмети поглинали всю його увагу. І знов пригадалася розмова з Пшибилою. Сказав виразно: «Чекаю на події в Немодліні». І сталося: ліхтарі! А зараз у Львувеку! «Прошу вас дивитися не тільки на камінь, а й на людей». А він? Жив у замкнутому світі наукових досліджень, історичних асоціацій. Терся об життя, не маючи з ним контакту. Єдиною реальною очевидністю починала ставати для нього Моніка. Але, може, тільки тому, що він міг з нею говорити про історію?