Моніка зашарілась, побачивши Пйотра, привіталася з ним досить офіційно під зірким поглядом Гжегожа.
— Не роби такого солодкого вигляду, Моніко, бо з жалю зомлію, — трагічно попередив фотограф. — Ходімо з нами до парку, маємо для тебе сенсацію.
Здивована тим, що вони заприятелювали, Моніка пішла за ними, нічого не питаючи.
Пйотр детально розказав про все, і дівчина, що спочатку відмовлялася, таки погодилася на нічну експедицію. Розподілили між собою ролі. Гжегожеві випало дістати необхідний інструмент, Пйотрові — забезпечити освітлення. Найважливіше завдання було за Монікою: роздобути ключі від кімнат на другому поверсі і залишити одне з нижніх вікон незамкненим. Визначили час зустрічі — одинадцяту годину вечора.
— Зустрічаємось о двадцять третій, — поправив Гжегож, йдучи і залишаючи їх наодинці.
О восьмій вечора Пйотр, як було домовлено, прийшов до комендатури. Поручник Бончковський вже нетерпляче очікував його.
— Ти дуже багато допоміг нам сьогодні.
— Чим же?
— Гільзами.
— Ти заарештував Марціняка?
— Та ні! Просто побачили всю справу з іншого боку. Я чекав на тебе, мені потрібна твоя валізка, точніше кажучи — фотоапарат, що в ній тримаєш. Гадаю, ти не користався ним після Львувека?
— Ні. Лежить у валізці.
— Дуже добре. Цілком можливо, що особа, яка викрала плівку, торкалася також і апарата, перевіряючи, чи не заряджено ще якусь плівку.
— Я вийняв плівку, щоб проявити. Фотоапарат не заряджений.
— То нічого, маю деяку надію, що залишилися сліди, відбитки пальців. Це дуже допомогло б. При нагоді повинен і твої відбитки зняти.
— Будь ласка, якщо це треба. Валізка, сподіваюсь, ще не зникла з готелю. З твого обличчя бачу, що сьогодні вже не. довідаюсь нічого нового.
— Новини будуть хіба що вранці. Вночі мають сюди доставити водія поштової машини. Він зізнався, що зробив «лівий» рейс. Мабуть же, пізнає людину, яка його найняла. Побачимо.
Залишаючи комендатуру, Пйотр позичив у Бончковського електричного ліхтарика.
— Завтра віддам, — запевнив поручника, таємниче всміхаючись.
До готелю йшли мовчки, кожен заглибився у власні думки і найближчі плани. Фотоапарат лежав у валізці, поручник обережно загорнув його в хустину, сховав до портфеля. І тут почувся тихий стук у двері.
— Заходьте.
На порозі стала Марися Марціняк. Присутність поручника дуже її знітила. Увійшла несміливо.
— Ви в Немодліні?
— Так. Скучив за вами, — голос Бончковського звучав навдивовижу холодно. Це зовсім збило з пантелику дівчину.
— Я шукаю брата. Ви часом не бачили його, пане магістр?
— Не бачив. Робота для нього буде лише завтра, а сьогодні мене не цікавило, де він.
— Якщо побачите, то, дуже прошу, передайте йому, щоб прийшов до моєї подруги. Туди, де квартирую, — пояснила вона.
Пйотр, дивлячись на Болеслава, не дуже розумів, чи запрошувати дівчину сідати і чи це буде зручно для поручника. Все швидко вирішив сам Бончковський.
— Я вас проведу, Марисю. Увечері не дуже приємно одній вертатися. На добраніч, Пйотре, до завтра.
«Одначе, — подумав, усміхаючись, археолог, коли вже зачиняв за ними двері, — ніби й сторониться її принад, а ввечері охоче проводжає». В цю мить раптом усвідомив, що Моніка йтиме сама так пізно через усе місто. Подивився на годинник. Вже за дев'яту. Натягнув чорного светра, щоб краще з темрявою зливатися, у свій незмінний рюкзак поклав ліхтар, свічки, сірники і гострий стилет, з яким любив подорожувати. Виходячи з готелю, переконався, що Кегеля й Марціняка ще не було. А може, поручник їх вже заарештував? Не було підстав. Поки що тільки здогади. А гільзи? Підкинуті? Тривога в голосі Марисі за брата?
Так розмірковуючи, дійшов до вулиці Завадського. Тут несподівано стрів Гжегожа.
— Ви тут живете? — спитав здивовано.
— Ні. Хочу провести Моніку, щоб не йшла сама через усе місто. Вас, певно, теж така думка привела сюди? — іронічно спитав хлопець.
Пйотр щось сердито пробурмотів, і так дійшли вони до будинку, де спинилася дівчина. Увійшли обидва, і вже на порозі Гжегож сказав, що то Пйотрові спало на думку провести дівчину і він лише випадково приєднався. Сусідка Моніки ще не повернулася, тож могли спокійно говорити про свій похід. Вірніше, говорила Моніка про те, як добувала ключі. Пйотр сердито мовчав. Присутність Гжегожа дратувала його. Атмосферу розрядили бутерброди, їх вигляд і смак, — дівчина в одну мить подала «на дорогу». Виявилося, що обидва зголодніли, за хвилину до археолога повернулась балакучість і гарний настрій. Позбувся непотрібного роздратування і Гжегож.