Гжегож підняв лампу вгору й рушив першим. Вузький коридор, холодний і вологий, раптом завертав ліворуч. Одразу ж за поворотом фотограф об щось спіткнувся й розтягся на підлозі. Лампа вислизнула з рук, скло розлетілось в скалки. Проклятий гас спалахнув полум'ям. На якийсь момент блискуче сяйво освітило коридор. На підлозі, серед вогню, лежали втрачені скарби! Старі ліхтарі й замшілі плити з орлами! Однак в'їдливий дим швидко заповнював прохід.
— Моніко, виходь, хутчій виходь! — крикнув Пйотр і сильно підштовхнув приголомшену дівчину до виходу.
Ледве вибралися навпомацки назад, брудні, закіптявлені.
— Ви бачили? Ліхтарі! І ще щось! От, лихий дідько, об що це я так стукнувся! Коліно розбив! Зате — відкриття! — вигукував безладно Гжегож, стогнучи від болю.
— Заспокойся, здається, нічого серйозного з коліном. А ти як, Моніко?
— Очі сльозяться від диму, щипає дуже. Туди вже більш не заліземо. Гас догоряє, а диму щораз більше. Пйотре, відчиняй вікна, бо задихнемось.
Погасивши свічки й зірвавши ковдру, він широко прочинив вікно. Свіже повітря влилося до кімнати. Небо на сході вже сіріло. Дим все повільніше курився з отвору. Мабуть, гас догорав.
— Вранці сповіщу міліцію. Гадаю, будуть задоволені, — Пйотр усміхнувся, уявивши собі обличчя поручників. — Шкода, що до кінця коридора не дійшли.
— Щось зараз не маю охоти пхатися туди. За годину провітриться.
— Тремчу при згадці, як ричатиме Лев, — всміхнулась Моніка. — Але справді, чи то таки вхід до замурованих галерей?
— В цьому не може бути сумніву. Тому й цей незграбний камін тут з'явився. Ширма. Бачиш, як раптово розкрилося аж кілька загадок? Галереї, ліхтарі, плити. Хтось добре знав старі плани перебудови замку, знав про прихований лаз. Я певен, що тут сховано не один такий перехід.
— От і ранок. Третя година. Розвидніло. Треба думати про повернення, — розсудливо обізвався Гжегож. — Що робитимемо тепер, пане магістр? Ви ж бо керівник експедиції. Чекаю наказу.
— З найбільшою охотою скупався б зараз у теплій воді після такої пожежі. Так, треба думати про повернення. Може, спробуємо поставити плиту на місце і трохи прибрати? Професор нервуватиме.
Зібрали Інструмент, поправили плиту. Кімната вже не справляла враження «бойовиська», тільки запах диму видавав, що тут діялося щось незвичайне.
Події розгорталися швидко. Вдень складались протоколи, зізнання; приїхала міліція у замок, професора викликали в міліцію. Обережно витягли з відкритого коридора багато відомих і невідомих пам'яток середньовічного польського мистецтва. Студентське товариство взялося розбирати камін і очищати віднайдені скарби.
Археолог не мав можливості спокійно порозмовляти з Монікою, яка, гарна, сяюча білизною сукні, без слідів нічної сажі, з'явилася після обіду в замку. Побачивши її, Лев лагідно «заричав», хоч і надав своєму голосу удавано грізної інтонації. Навіть поцілував дівчину в щоку, буркочучи, що ті галереї — не сон.
Стомлений за ніч Пйотр, невиспаний, зазнав кілька атак професора: що це за злом! Це не наукові методи, але що добре, це саме відкриття: сенсація, інтуїція і тому подібне.
Поручник Бончковський, прибувши до замку, сердечно обійняв Пйотра:
— Спасибі за велику допомогу.
— За відмурований тайник? Це чиста випадковість.
— Не тільки. Гільзи теж зіграли свою роль. Мабуть-таки вони розгадали загадку.
— Ну, нарешті! Знаєте, хто розбив плиту у Львувеку? Це для мене найважливіше. Кажіть! — гарячкував археолог.
— Знову мушу просити: потерпіть ще кілька годин. Пшибила в Ополі, а може, навіть у Вроцлаві. Повернеться ввечері. Привезе результати, ну і ще деякі деталі, котрих бракує. Даю слово, що вже буде відомо нам сьогодні усе.
— Вірю й чекаю. Ага, а тепер про приємніші справи. Як там твоя вечірня прогулянка з чарівною Марисею? Ніби нічого між вами й не було, а до нічних прогулянок ти таки охочий. Може, вже й освідчився? Мама буде в захваті…
— Дай спокій, — обірвав його досить гостро поручник. — Увечері про це поговоримо.
Пйотр зніяковіло замовк. «Втручатися в особисті справи Болека, одначе, нетактовно», — подумав він і рушив шукати Моніку. Знайшов її в оточенні студентів у залі з розваленим каміном. Востаннє зігравши роль романтично закоханого, мовчки подав дівчині записку:
«Гадаю, до дев'ятої вечора звільнимося від службових справ. Чекаю коло статуї святого Флоріана. Пйотр».
Навіть на Пйотра, не дуже спостережливого в буденних житейських ділах, справили враження три «Варшави» з вроцлавськими номерами перед комендатурою міліції. «Ну, поручник Пшибила діє», — подумав він, ступаючи на сходи будинку. Черговий сержант впізнав його і попрохав почекати.