— Свіжий приклад цього маємо зараз. Після рапорту сержанта Мартулі я був переконаний в давньому походженні скелета. Я зрадів. Ніякої тобі кримінальної справи, менше клопоту, спокій в містечку. Але…
— А хіба, ви думаєте, тепер інакше?
— Так. Кардинально, — рішуче підтвердив поручник. — Прийшов до вас не просто потеревенити. Я переглянув усі матеріали, що зібралися за останні роки, про той будинок та його мешканців. Двічі витягував звідти есесівців, що переховувалися там. Кілька років тому з вікон будинку стріляли в нашого працівника. У тім домі жили старі, немічні жінки, німкені з дітьми. Вікна завжди були зашторені. Удавана тиша. А однак… — І він замислився.
— Бачу, поручнику, що в справі «загадки міської пральні» у нас будуть протилежні судження. Це добре. Ви пропонуєте розв'язання якнайсучасніше, відверто політичне. Скелет таємничо померлого або, може, забитого гітлерівця? А я відчуваю в тих кістках останки нашого п'ястівського прапредка.
Археолог метнувся по кімнаті, налив води до електричного чайника, витягнув банку з кавою.
— За кавою краще розмовлятиметься. Жаль, випити нема чого. Як роздобудете мені завтра черевики, замочимо цю подію, гаразд?
— Чудово, але сьогодні ви запросили мене на вечір історичний, а ми якось кружляємо довкола…
— Зараз дійдемо до цього. Вода вже шумить. Ось дістану свої нотатки. — Він вийняв з чемодана два грубезних зошити. — Їдучи сюди на кілька тижнів, я виписав собі всі цікаві дані про минуле тих місць, де збираюсь робити розкопки.
Пйотр швидко розмішував каву з цукром і заливав окропом. Приємний запах наповнив кімнату. Ковтнувши гарячої рідини, археолог розгорнув зошита.
— Ось із самого початку дещо цікаве. Послухайте і на хвилину забудьте про есесівців. Достовірно відомо про стихійне лихо 1535 року, коли налетів не чуваний доти ураган, «звалюючи людей, будівлі й худобу…».
— … З чого позалишалися всілякі останки, що можуть привернути до себе увагу археологів, — ущипливо втрутився поручник.
— Ну, ну, — добродушно буркнув Пйотр і вів далі: — Відомо також про пошесть, котра прийшла в Європу 1348 року і сягла аж до Шльонська. Тепер знаємо, що то була чума.
— Це вже щось краще.
— Від стихійного лиха не залишаються поодинокі кістяки, а завжди — цілі кладовища. Як викопаю ближчими днями побільше таких реліктів, то мої історичні теорійки виявляться слушними.
— Тоді, — засопів поручник, — ви будете далі копати, а я?..
— А вам би, — тепер відігратися захотілось вже Пйотрові, — хотілось, щоб це була велика політична афера? Може, шпигунство? Зараз це лише в книжках та в кіно можна зустріти. Запевняю вас, що тільки виключно історія, отже й археологія, може нині, вже через стільки років по закінченні війни, приносити важливі загадки й сенсації. Життя щораз більше стабілізується, і треба…
— А зникнення п'ясті? — перебив Бончковський. — Ви вже забули? То історія чи сучасність? Кому потрібні ті викопні рештки старовини? Кому? Не вперше ставлю собі те запитання…
— Маєте рацію. Це підтверджує вашу теорію про сучасність, — неохоче визнав Пйотр.
— Сподіваюсь, ваші колеги з Познані незабаром надішлють результати експертизи. Чому такий аналіз не можна зробити у Вроцлаві?
— Останнім часом цим займається тільки спеціалізована кафедра в Познані, — пояснив археолог, — специ з проблем радіоактивності. Ви, напевне, знаєте про цей метод? Вивчається зменшення радіоактивного вуглецю в кістках. Відхилення від норми, від незмінного кванта, дозволяє визначити вік кісток. Звісно, приблизно, але чим старіші кістки, тим легше встановити їх вік.
— Давайте, поки надішлють висновки, залишимося кожен при своїй думці, — запропонував поручник.
— Чудово. Для вас — то померлий, або краще, вбитий есесівець. Для мене — судячи з персня — то рицар п'ястівського князя…
— О, вперше чую про рицаря, — схопився міліціонер, — цього ви ще ні разу не казали.
— Але я саме на це й розраховую, — переконливо відказав Пйотр.
Допивали каву мовчки. Бончковський задумався над сміливою концепцією археолога, шукаючи водночас у пам'яті зв'язків давніх мешканок цього дому з німецькими родинами, що залишилися ще в Польщі Зникнення персня ускладнює справу. Підозра падала на всіх тридцятьох працівників пральні. Поручник почав міркувати вголос:
— Час, за який зник перстень, дуже короткий. Ключі мав тільки директор. Він родом з Вільна. Отже, навіщо він йому? Робітники? Могли зробити це відразу, ще до того, як сповістили міліцію. Зробила це особа, яка хоче утруднити ідентифікацію скелета… якби просто грабунок, зняли б тільки обручку. Сам сержант людина не грізна, його тут усі добре знають. Але не знали, хто ви такий. Людина, ще не відома в місті. Ви влетіли в підземелля, мов ураган…