— Пане магістр! — з тяжкого сну Пйотра пробудив голос Кегеля. — Вам телеграма.
Минуло трохи часу, перш ніж він зумів прийти до пам'яті і сів у ліжку.
— Що таке? Яка телеграма?
— З Немодліна. Я сам прийняв, бо ви так міцно спали, — пояснював, подаючи Пйотрові заклеєний бланк.
Археолог хутко розірвав:
«Їду сьогодні до Болькова. Приїзди негайно. Моніка».
Телеграму послано вчора. Він зітхнув. Подивився на годинник. Наближалася дев'ята година. Кімнату заливало сонячне світло.
— Пане Кегель, сьогодні вас не турбуватиму. Їду в Болькув. Спитайте, будь ласка, у своїх, коли йде автобус до Єленєй Гури.
— Ви швидко повернетесь?
— Не знаю. Сьогодні, певно, ні.
За мить Кегель повернувся з розкладом руху автобусів. Виявилося, що через годину можна їхати. Сполучення з Больковим чудове.
— Слухайте, Кегель, — на прощання сказав Пйотр, — якщо стане відомо про схованих у бухгалтера орлів, підозрюватиму вас. Ви тутешній, я знаю. І взагалі знаю дуже багато про дещо.
— Ну звісно, — пробурмотів Кегель, — все відомо, я нічого не приховую. Але совість моя чиста.
— Хотів би цьому вірити.
Перед від'їздом ще раз зайшов у відділення міліції.
— Їду до Болькова, — пояснив сержантові. — Хотів би, щоб ви негайно подзвонили поручникам Пшибилі й Бончковському. Розкажіть про нових орлів, про нічну стрілянину і про те, що я у Болькові, гаразд? Ось номери телефонів.
— Зараз подзвоню. Саме чекаю на зв'язок з воєводською комендатурою.
— І ще одне прохання. Як хто мене шукатиме, сповістіть про це на пошту у Болькув.
В автобусі заспокоївся і відчував себе в цілковитій безпеці. А майбутня зустріч з Монікою сприяла хорошому настрою. Потім пересів на поїзд Єленя Гура — Стжегом. У вагоні нарешті написав листа до Болека Бончковського. Постать Кегеля займала в ньому багато місця. Боявся, однак, зробити квапливі висновки, нав'язати свою думку поручникові. Коли перечитав готового вже листа, сам був вражений, як багато в ньому ненависті до невикритих нищівників історичних цінностей. Досі сам себе вважав за людину спокійну, врівноважену, не здатну до такої сильної ненависті до ворогів. Вперше в житті був доведений до цього, готовий зробити все, щоб вони потрапили до його рук. Ніяк не міг змиритися з тим, що, хоч і минуло вже стільки років по війні, а все ще відчутно діють ворожі банди, охоплені ненавистю до Народної Польщі. Тепер все, не домовлене офіцерами міліції, набувало сенсу і значення. Якби не оті постріли, все ще зоставався б при думці про хамський вчинок п'яних хуліганів. Зрештою, у листі до Бончковського прагнув не робити ніяких висновків: хай цим займаються фахівці. Беззастережно довіряв Бончковському, хоч досі його ставлення до міліції було переважно скептичним…
Поїздка до Болькова була на руку Пйотрові. Містечко в планах його відпускної розвідки відігравало головну роль, і тому залишене воно було «на десерт» експедиції, під кінець серпня. Він планував там провести все наступне літо.
Містечко лежить у гористій місцевості з чарівними долинами. Заснував його один із членів п'ястівської родини — Болеслав II Рогатка, званий сучасниками ще й Лисим. В останні роки побували тут численні групи істориків, археологів, науковців, дослідників з усієї Польщі. Нічого дивного — Болькув відомий як один з найцікавіших середньовічних пам'яток польського Шльонська, як давня скарбниця П'ястів.
Моніку Лев, Зенович, послав туди приготувати місце для роботи якоїсь групи. Пйотр радів з думки, що залишиться з нею наодинці протягом кількох годин, а може, й днів. Знав її так мало, весь час оточували її колеги… Щораз серйозніше думав про неї. Вважав, що перебування в Болькові стане якимсь поворотним пунктом у цьому його захопленні. Не міг дочекатися побачення з Монікою.
Звісно, відразу ж пішов на пошту. Та в жодному з небагатьох віконець не застав записки від дівчини. Купив марки і, коли, нахилившись, став наклеювати їх на конверт, адресований Болеславу, відчув раптом чиюсь руку на плечі. То була Моніка! Здалася йому такою близькою! Ледь втримався, щоб не вхопити її в обійми.
Такої хаотичної розмови, в котрій ліхтарі, меч, орли, вкрадливі поцілунки і револьверні постріли перемішувалися з ніжними словами, п'ястівський Болькув, певно, не чув ніколи. Ходили ринковою площею серед облуплених кам'яниць з прохолодними галереями, сміючись, заглядали до магазинів, нічого не купуючи, аж нарешті вмостилися на кам'яних сходах.