— Ти чого сюди приїхала? Лев? — спитав Пйотр.
— Звісно, що Лев, — підтвердила, — послав мене вивчити місцевість. У планах на цей рік Болькова не було, але керівник задля зміни клімату хоче з тиждень побути тут з невеликою групою. Розумієш, квартири, дозвіл на вистукування стін і тому подібне. А ти чого тут? — запитала.
— Дві причини: жінка і башта. Відтоді, як познайомився з жінкою, не можу перестати думати про неї. Відколи побачив зелену башту, раз у раз мушу до неї повертатися.
— Я вперше у Болькові. Про башту чула. Ти покажеш її? Я не ревнуватиму до того кам'яного дива. Хіба що там живе якась зеленоока князівна!
— З приємністю відрекомендую тебе Болеславовому дворові. А перед цим ти повинна знати, що саме «мій» Болеслав спорудив фортечний замок, найбільша визначна пам'ятка якого і досі — це ота велика внутрішня башта з зеленавого базальту. Дуже її люблю, може б, охоче тебе в ній замурував, як це в середні віки водилося, якби був певен, що не викраде хто з місцевого рицарства.
Розмовляючи отак, вони проминули старий ринок, де колись проходили найбучніші в Шльонську ярмарки. Замок, до якого прямували, лежав на порослому деревами узгір'ї. Під сонцем літнього дня зеленкувате каміння видної вже здалеку башти набирало предивного блиску… — Але ж і смішний у неї вигляд! Ще ніколи не бачила вежі, схожої на грушу. — Моніка мов мале дівча, задерши голову, дивилася на дивного колоса.
— Єдина в Європі, — з піднесенням мовив археолог, бачачи непідробний захват дівчини. — Двадцять три метри висотою. А подивись на мури: три з половиною метри товщина! Ця багатоповерхова фортеця завжди була останнім місцем опору і схованкою захисників замку, коли ворог долав рів і вдирався вже на мури. Дуже своєрідна оборонна будівля, унікум в Польщі.
— Це все так гарно, але де князь здобув стільки зеленого базальту?
— Здобув, щоб тебе здивувати, — пояснив Пйотр, цілуючи дівчину.
Болькув уже кілька років хвилював Пйотра. Мрії і плани відкрити плити з витисненими орлами чи орлом стосувалися в основному тутешньої цитаделі. Не один день і вечір проводив у ці роки на правому березі Ниси, де вцілілі рештки Болеславового замку розкинулися уздовж високого узгір'я, яке з боку річки обривалося раптовим скелястим урвищем. З протилежного боку узгір'я, на його пологому схилі стояло колись місто, котре князь сполучив фортифікаційними спорудами з фортечним ансамблем замку. Замок і місто протягом кількох століть становили важливий опорний пункт у системі оборони кордонів Шльонська.
Молодий археолог не одну годину провів у базальтовій башті, заздрячи тому, скільки знає вона епох і, сповнена гордості, спостерігає їх. Одного тільки не передбачав у ті години — дівчини. І такої, що несподівано увійде в світ його науки, досі герметично закритий для жінок. Моніка чудово помістилася в країні його розкопок, легко ступала дворами улюблених його замків.
— Знаєш, я не дуже впевнено почуваю себе в твоєму «п'ястівському середньовіччі», але охоче зіграла б роль жінки з тієї епохи. Тільки не знаю, як зверталися тодішні дами до своїх рицарів? Любий? Чи, може, соколе?
— Не знаю… Але цей замок був обложений і здобутий шведами, то може бути, що й соколом. Відомо лише мені, як в ті часи цілували. Починали від ліктя, — і Пйотр із серйозним виглядом нахилився над рукою Моніки.
В чудовому настрої, захоплені одне одним, повернулись вони до містечка. Треба було подумати, де б його переночувати. Моніка відклала свої службові справи на завтра; могла сміливо пробути тут зо два дні, — подалі від професора й студентів, тільки з Пйотром.
Наступного дня вибрались за кілька кілометрів на північ, до старовинної місцевості Сьвіни. Пйотр хотів показати дівчині замкові руїни, де в майбутньому має намір вести розкопки. Погода була чудова: сонце, трохи вітру, саме щоб ходити й показувати земні скарби. Археологові дуже хотілося познайомити Моніку з відомими вже йому місцями, де ще ніколи не вів таких ніжних розмов, з мурами, між яких не цілував дівчат, хоча, треба визнати, що не одна пристойна слухачка археології й блукала серед цих руїн. Розказуючи й показуючи речі, котрих дівчина не знала, менше думав про те, що сталося, і не повертався думками до Львувека. Про постріли розказав їй у досить легкій формі, легковажним тоном. Однак, почувши те, вона вчора дуже занепокоїлась, сьогодні він не хотів повертатись до похмурих тем, і, коли Моніка нагадала про злом, вчинений у Немодлінському музеї, досить гостро обірвав її, сказавши, що кримінальні історії вичерпані ще вчора, — сьогоднішній день належить тільки їм обом, а все, пов'язане з таємницями роду П'ястів, треба відкласти на час, коли почнеться сльота.