Намагався не думати про судно “Кармен”, але перед очима все стояв сумний силует республіканського корабля, у трюмах якого везтимуть боєприпаси ті, проти кого він недавно воював.
“Дурниці”, — докорив сам собі Павло.
“Знаю, що дурниці, — відповідав, наче виправдовуючись. — На суднах “Кармен”, “Альба-Юлії” чи на “Каліопі” одні й ті ж боєприпаси, німецькі. А проте “Кармен” воював під червоним прапором…”
Наче частина його серця зосталася там, на кораблі, поміж дерева та заліза. Чомусь здавалося, що і його примусять стріляти в своїх.
На Фаніку можна покластися. Але чи пощастило йому що-небудь зробити?
Щоб позбутися цих думок, Павло вирішив пройтися. Місячне сяйво зливалося з мерехтливим світлом ліхтарів, і вулиці здавалися веселішими. Ступав поволі, вдихаючи прохолодне повітря, сповнене запаху водоростей і солі.
— Спасибі тобі… — промовив хтось несподівано.
Павло здивовано озирнувся. Дівчина, яка стояла перед ним, показалась незнайомою. Та, розгледівши косі очі, юнак одразу пригадав її.
— Ти?
— Я…
Десь поблизу заграла катеринка. Звуки вальса лунали голосно, впереміж із скрипом і стогоном шарманки. Хазяїна не було видно, мабуть зайшов у якийсь двір.
— Навіть не знаю, як тебе звати, — мовив юнак і чомусь засміявся. — Мене, приміром, звати Павло…
— Я Султана.
Вона теж посміхнулася, показуючи білі зуби, — зовсім не схожа на ту перелякану дівчину, яку він бачив у корчмі. Висока, струнка, чорні коси, спущені на груди, обрамляли її лице, так що воно було наче намальоване і вставлене в раму.
— За що ти мені дякуєш? — здивувався Павло. І додав збентежено: — Вибач мені. Я не знав… тоді…
Він замовк, а Султана швидко проказала:
— Як за що?.. Відтоді батько вже не б’є мене.
Вони поволі йшли уздовж якогось паркана, заліпленого безліччю папірців. Одні з них давали вказівки про те, як треба поводитись під час повітряного нальоту, інші закликали остерігатися ворожих шпигунів. А навколо стояла чарівна місячна ніч, нестримно лунала мелодія вальса. Павла і Султану не цікзвили ні повідомлення, ні накази.
— Наше вам шануваннячко, — почули вони зненацька голос Агопа.
Бродяга вклонився, глузливо поцілував Свій вказівний палець, наче клоун у цирку.
— Який тебе чорт тут косить? Ніде без тебе не обійдеться, — засміявся Павло.
— Нині тут, завтра у Фокшанах, — відповів двозначно Агоп. І глянув на Султану: — А як це тобі дядько Чунту дозволив проходжатися по вулицях?
Павло нахмурився.
— Йди собі своєю дорогою, Агоп…
— Кінську шлею маршалові на шию, — сказав юнак зневажливо і відійшов. А потім обернувся і знову вклонився, як на сцені: — Наше вам шануваннячко! До побачення!
І поторохтів далі дерев’яними підошвами, насвистуючи мотив модної пісеньки.
Шарманка змовкла.
— Ти знаєш його? — спитав Павло.
— Та хто ж його не знає! — відказала Султана, знизуючи плечима.
Справді, його знали всі, і Агоп теж знав усіх. А що відомо Павлові про цього бродягу, окрім того, що він улітку ночує в кам’яному саркофазі біля “Башти м’ясників”, древньої руїни в Констанці, розкопаної якимсь вченим-археологом? Зовсім нічого.
“При нагоді треба розвідати щось про нього!” — вирішив юнак, глянувши на Султану,
— Мені вже пора додому, — скоро сказала дівчина. — Завітай коли-небудь до нас.
— Куди? В корчму?.. — здивовано запитав Павло, згадавши сутичку з Чунту.
— Ти ще не знаєш мого тата, — посміхнулась вона. — Та й я до останнього часу погано знала його… Заходь, їй-богу! Він сам тебе запрошує…
— Гаразд, я зайду, — відразу пообіцяв юнак. І відчув неймовірну радість.
Але той факт, що йому випадає нагода ще раз розпитати Чунту про Грігоре, не давав особливих підстав для втіхи.
Павло попрощався з Султаною і знову попростував уперед, без ніякої мети. До Януліса вирішив не заходити. Не хотілося відвідувати бар, де завжди було повно гітлерівців. Сподівався щось випитати в Чунту. З тим же невиразним почуттям радості попрямував на скелястий берег.
На морі місяць проклав тремтливу срібну стежку. Все, що виднілося згори, — каміння, пісок і навіть білий мур, — наче купалося у вогняній купелі. Павлові здавалося, що війна — це страшний сон, від якого він щойно звільнився. Невже десь там, далеко, небо справді стрясається од вибухів і маси людей в солдатській уніформі, освітлені синюватим промінням того ж таки місяця, піднімаються колонами і йдуть у наступ?
Та війна — це не сон. Обманливими були спокій і ота тиша на березі моря. Десь недалеко почувся пронизливий свист. Скільки сягало око — на тротуарах ані душі, але вулиця кінчилася, і не можна було сказати, що робиться за рогом, освітленим місяцем.