Незнайомець наче крізь землю провалився.
4. ДИВНІ ВІДВІДИНИ
Чунту нетерпляче ждав, поки Султана піде з дому.
Горе дуже радів, що дівчина погодилась погуляти з ним. Юнак узяв її під руку, і вони попростували до кінотеатру.
Як тільки молодята вийшли, корчмар підступив до двох столів, де ще виділи люди, щоб розрахуватися. Біля одного два старих діди грали в кості, час від часу позираючи на порожні чашки, з яких давно випили ерзацкаву.
— Не прогнівайтесь, — сказав Чунту. — У мене важлива справа… Мушу вже зачинити…
— Так рано? — без найменшої ознаки гніву висловив подив дідусь, якого прохання Чунту рятувало од явного програшу.
— Зараз кінчаємо, — вигукнув другий. — Заждіть трошки, дядьку Чунту. Не горить же у вас!
Корчмар, похитуючи головою, сумно повторив:
— Дуже поспішаю, пане. Прошу вас, невідкладна справа…
За другим столом два безбороді татари грали в гюлбагар[8].
— Один-один! — крикнув по-татарськи хтось із них. — Пане Чунту, дай нам дограти!
Кленучи їх в думках, шинкар змушений був трохи почекати.
І як тільки клієнти закінчили гру, він закрив віконниці, на якусь мить зайшов до своєї кімнати, а тоді вислизнув з дому чорним ходом і подався на вулицю Вітру. Напевне, Чунту ждали дуже спішні справи, бо він майже біг. Дивувало тільки те, що у нього була наклеєна довга чорна борода…
Вулиця Вітру, вимощена рінню, — одна з багатьох вуличок, що плавно спускалися до моря; тротуари знижувалися сходами. І назва цієї вулиці була цілком виправдана. Влітку гарячий, а взимку холодний вітер гув і свистів у димарях, несучи з пляжу хмари піску. Отож вулиця завжди була вкрита шаром піску. Коли дивитися згори, з міста, то внизу, як у біноклі, виднілося море, і не можна було його відрізнити од неба, з яким воно зливалося в сіру чи блакитну безконечність.
На вулиці Вітру Чунту зупинився перед будинком номер 9, одним з найстаріших у Констанці, збудованим ще в турецькому стилі. З фасаду цей непомітний будинок був схожий на голову циклопа. В глухій кам’яній стіні жодного великого отвору. Тільки над вузьким входом самітно блимало одне-єдине віконечко. Двері стояли розчинені навстіж.
Через темнуватий коридор Чунту пройшов у просторий, вимощений плитами двір. І лише тут помітив усю привабливість старого будинку.
Посеред двору плюскотів фонтан, а в басейні, де колись під час ритуалу милися правовірні, вигравали зграйки рибок. Стара черепаха повільно повзла по плитах, щипаючи травицю або милуючись квітами, які росли поміж камінням. Навколо височів будинок, виходячи в двір безліччю вікон. Над вікнами і дверима першого поверху тягся дерев’яний балкон, до якого вело четверо сходів.
Оскільки ще не було пів на восьму, коли всі вікна мають бути затемнені, Чунту міг роздивитися старий турецький будинок пані Стражі, вдови судді, про якого у королівській Румунії ходило безліч чуток. Оберігаючи пам’ять покійного, слід відзначити, що плітки ці стосувалися не його самого, вони ганили Аделаїду Стражу, чарівну дружину пана судді.
Тепер, коли Чунту збирався зустрітися з нею, Аделаїді було близько сімдесяти років, хоч вона запевняла, що їй сповнилося лише п’ятдесят вісім. І справді, ніхто не дав би цій жінці більше. Невисока, худенька, з блакитними очима, які ще й тепер не втратили своєї привабливості, Аделаїда носила дивне вбрання, пошите за власними викройками. Ніхто ніколи не бачив її в чорному. Всі сукні у неї були світлі, з безліччю оборок та оборочок, оздоблені мереживами, разками намиста, блискітками. В цьому одязі Аделаїда здавалася сяючою птицею, яка з казкового царства потрапила в прозаїчне, буденне царство констанцської знаті.
Феєричний світ, з якого прийшла Аделаїда, був цирк. У ньому проминули її дитинство г юність. З цього світу, який вона не могла забути, вирвав її, на нещастя для них обох, суддя Атанасе Стража. Бувши цирковою наїзницею, Аделаїда зазнала слави і успіху. Коли артистка, блискуча, мов срібний метелик, з’являлася на арені верхи на Геркулесі, білому коні, оркестр грав марш, і аплодисменти лунали гучніше, ніж труби у Відні, Парижі й Лондоні, такі ж голосні, як і в Петербурзі, Римі та Берліні. Геркулес мчав риссю, а Аделаїда виробляла різні піруети, сальто мортале, ходила на руках, стрибала з коня і знову опинялась на його широкій спині, виконуючи все, що належить виконувати наїзниці, танцівниці і акробатці, для якої спина білого коня була надійнішим місцем виступу, ніж підлога естради.