Такою побачив її одного вечора й суддя. І відтоді він уже не пропускав жодної вистави. Коли Аделаїда після успішних піруетів востаннє об’їжджала на Геркулесі арену, посилаючи глядачам повітряні поцілунки, Атанасе кидав до її ніг величезний букет троянд. Згодом цирк виїхав з міста, Аделаїда ж лишилася. Атанасе Стража забрав її до себе і замкнув у старому турецькому будинку на вулиці Вітру. Наїзниця оббила стіни фотографіями, де вона, рівна, як свічка, стояла на спині Геркулеса, заповнила численні кімнати сувенірами, зібраними з усієї Європи, та подарунками од поклонників з усього світу.
Бідолашний суддя помер, не звикнувши до дивацтв блискотливої птиці, яку він замкнув у старій клітці з віконцем, і Аделаїда змушена була поступово віддати під квартири весь дім, зоставивши собі лише дві кімнатки, з яких одна віконцем виходила на вулицю.
— Чи зможу я вам чимсь допомогти? — несподівано почув корчмар захриплий голос.
Рвучко повернувшись, Чунту побачив високого дідуся з кучмою сріблястого волосся, що спускалося нижче потилиці. Рум’яний і здоровий на лиці, він був одягнений у старомодний чорний костюм з лацканами, облямованими шовком.
— Професор Заня, пенсіонер, — відрекомендувався дідок. І відразу ж ввічливо спитав: — Ви когось шукаєте?
— Так. А ви… ви мешканець цього будинку?
— Стовп! — відповів професор, піднявши палець. — Стовп цього шановного дому. Перший пожилець після смерті бідолашного судді, земля йому пером… Але, пробачте, це, знаю, як вас величати… З ким маю честь вести розмову?
— Іонеску, — промимрив корчмар перше-ліпше прізвище, що спало йому на думку.
— Так. Дуже приємно… Може, ви, пане Іонеску, розшукуєте кого-небудь з пожильців цього Ноєвого ковчега?
Чунту, приголомшений потоком слів, що лився з уст професора, підозріливо глянув на його рум’яне лице.
— Тут живе один мій приятель. Перукар Горе… Він кульгавий. Знаєте?
— Пан Горе? Симпатичний юнак… Та, на жаль, має одну ваду! — зітхнув професор. — Шкода…
Чунту підійшов до старого впритул. Чорна борода і сплющений ніс робили його просто страшним.
— Ваду? Яку ваду? — спитав похапливо.
Професор мовчав, пильно вивчаючи шинкаря.
— Коли скажу, ви не повірите, — хитнув він головою. — Такий порядний юнак…
— Порядний, — підтвердив і Чунту. — А яка ж у нього вада?
— Він не любить метеликів…
— Що, що? — Чунту схилив голову на ліве плече, як це він робив за прилавком.
— Так, метеликів… Ні денних, ні нічних, — скрушно промовив Заня.
— Ви що? Кепкуєте з мене? — розсердився корчмар і відступив крок назад, спідлоба дивлячись на старого.
Професор схопив його за руку.
— Що ж, пане Іонеску… Ви не вірите. І все-таки… Сучасна молодь! Так, так, не любить метеликів… поезію життя, коли це порівняння не видасться вам надто сміливим. Чи знаєте ви, що в мене найцікавіша колекція метеликів на південному сході Європи? — спитав старий, раптом пожвавішавши. — Зауважте, я не сказав найповніша. Ні, найцікавіша, — мовив він скромно. — В Софії професор Петров…
“Метелики кружляють у твоїй голові!” — подумав Чунту. І голосно сказав:
— Колись у вільний час я попрошу, щоб ви показали її мені. А тепер, на жаль, дуже поспішаю.
— Вік, сучасний вік! — зітхнув професор. — Боротьба за існування… Признаюсь, мені теж зараз ніколи. Певна річ, мої справи не такі серйозні, як у вас, але все ж таки… — і пхнув Чунту під ніс сачок, який він досі ховав за спиною.
— А це що таке? — засміявшись, спитав корчмар.
— Сачок. Звичайний сачок, щоб ловити метеликів. Ось послухайте… Вчора ввечері сиджу біля фонтана. Міркую собі про колекцію професора Альберта з Парижа. Чудова це колекція… Та нічого. Через рік моя буде цікавішою. Щодо цього, прошу вас, не турбуйтесь…
— Пане професор, — перебив його Чунту, — вже пізно…
— Авжеж. На чому ж я спинився?.. Ага, сиджу біля фонтана. І раптом чую, пане Іонеску, чую, щось сіло мені на руку… Але що саме — не вгадаєте! Справжній, рідкісний, надзвичайний…
— Будьте здорові, — гукнув Чунту, збагнувши, що тільки втечею можна врятуватись од надокучливого дідугана.
І, не вагаючись, поспішив до перших сходів, майже бігцем вибрався на балкон.
— Пане Іонеску, — почувся знизу професорів голос. — Я чекаю його й цього вечора…
“Подавись ти ним!” — у думці побажав Чунту. І голосно гукнув:
— Мадам Аделаїда!