Котельник мовчав. Та раптом посміхнувся:
— А звідки ви знаєте мої думки?
— Давай не будемо гратися в кота і мишку! Я щиро відкрив тобі свої переконання, так само як і ти виявив свої, затіявши цю невеличку операцію в котлі судна, що зветься, коли не помиляюсь, “Лола”. — Клонару якусь мить почекав. Та бачачи, що Фаніка мовчить, відразу ж додав: — Ні, ні, згадав. Здається, “Кармен”. Правда?
“Маєш мене за дурника!” — подумав Фаніка.
— Коли я винен в тому, що хтось помилково линув туди ще розчину… — заговорив він, знизавши плечима.
Та Клонару перебив його.
— Чув, чув я цю казочку. Та я мав на увазі твою операцію, в якій ти користувався… чим? Все забуваю…
— Розчин Піка, — підказав Фаніка.
— Це ти так називаєш каустичну соду? Про мене… Я розумію. Ти мені не довіряєш… хоч я щиро відкрив свою душу. Коли б тобі не набридло моє базікання, сказав би й більше…
— Не бійтесь, — відповів Фаніка, — я у вашому розпорядженні.
Пахло лавандою. І було тепло-тепло. Клонару цей жарт, здавалось, розвеселив. Тонкі губи його ворухнулися, жовтаве обличчя скривилось у посмішці.
— Скажу тобі, — говорив він, — що ти дав маху з тією каустичною содою… Мабуть, не подумав, що є кращі засоби…
— А які саме? — похопився Фаніка.
Біля резидентових ніг загарчав собака. Клонару переставив на столі прес-пап’є.
— Мушу тобі сказати, пане Сабеу, що ти не маєш совісті, — мовив він. — Я ось тут, у приміщенні Секретної служби, висловлюю думки, за які мене треба посадити в тюрму, а ти приховуєш, відмовчуєшся… Чи можна тобі довіритися?
— Це правда, я міг би вас арештувати, — глузливо мовив Фаніка.
На якусь мить залягла мовчанка. Рекс голосно гавкнув.
— Карти на стіл! — спокійно мовив Клонару, наче й не почув його слів. — Розумію, це до деякої міри здається незвичайним, що резидент Секретної служби не підтримує політичної лінії держави. Але траплялися і курйозніші речі. Я на службі, маю платню… І все! А що в мене на думці, то вже моя справа. Не хочу плести дурниць, не хочу переконувати тебе, що і я такий же комуніст, як ти…
— Як я? — перепитав Фаніка.
— Вислухай мене до кінця. Мої симпатії на боці союзників. Але в цій війні вони захоплюються героїзмом росіян, разом з ними захоплююсь ним і я. Битва під Сталінградом — це початок ганебного кінця. Я добре розумію, що резидент Секретної служби не може зостатися живим, коли росіяни будуть тут, а союзники десь там, у Франції… Та якщо зможу довести, що врятував життя комуніста, тоді… Те, що я тобі пропоную, це звичайнісінька угода: моє життя за твоє життя… Сподіваюсь, ти не сумніваєшся, що тебе треба розстріляти? — За що?
— За те, що тобі і мені добре відомо. Тільки я можу тебе врятувати. Не доживеш до процесу або будеш страчений, навіть без суду, без доказів…
Котельник почув виразне цокання маятника, наче йому раптом відкрили вуха: тік-так, тік-так, тік-так…
— Правда, доказів немає, — підтвердив Фаніка.
— Не турбуйся, докази будуть, — посміхнувся Клонару. — Все залежить від мене.
Маятник бився нерівно. Тепер він цокав швидко-швидко, як серце людини.
— Що ж за це? — спитав робітник.
— Дрібничка! Лише кілька слів на цьому аркуші,— байдуже відповів резидент, подаючи Фаніці папір. — Приміром, таке: “Я, Сабеу Штефан, комуніст, заявляю, що мене було звільнено завдяки резидентові Секретної служби Валеріу Клонару”. Дата і підпис…
Фаніка глянув на закам’яніле пожовкле лице співрозмовника. Нічого не міг розгледіти і в його зелених очах, в яких стрибали іржаві вогники. Рекс мовчав. Мовчав і Фаніка.
— Я тебе розумію, — мовив Клонару. — Можеш поміркувати. Поспішати нічого… — І натиснув на кнопку.
8. РАДІОПЕРЕДАЧА
Після других відвідин підземної галереї Павло вже не міг заспокоїтися. За взятим муляжем зробив ключа. А з думки не йшов невідомий. Юнак намагався пригадати його постать, пробував уявити її по тіні, яка промайнула в темряві. Можливо, той чоловік навіть трошки нижчий за нього…
На вулиці Павло пильно придивлявся до перехожих. Жест, манера ходити, тягнучи за собою ногу, — щось та могло б видати його. Але ж він не знає ніяких прикмет. На якусь мить побачив тінь… А хіба тінь зоставляє щось у пам’яті?
Кожен перехожий міг бути отим невідомим. Пан, який поважно веде під руку високу жінку, продавець з крамнички на вулиці Мангалії, візник, який сидить на козлах. Може, він маскується. Вдень — пан, продавець або візник, а вночі пробирається в підземну галерею і сідає біля чорного ящика. Павлові вві сні ввижалося, що він знову там, під землею. Начебто бачив і промінь, який повз по долівці, розумів, що незнайомець наближається. Ось зараз присвітить ліхтариком. Ще трошки… Вихопилося з темряви лице. Це була чорна, блискуча куля… Юнак відчув огиду.