— Невже я знаю тебе давно? — спитав Павло, дивлячись у блакитну далечінь. — Мені здається, ми ще маленькими бігали на майдані…
— Так, ми були разом, — мовила Султана.
— Разом… — повторив Павло і обняв її за плечі.
Дівчина відчула, що те чекання, яке вже кілька тижнів сповнювало її душу, стало болісним і жагучим. Опустила голову йому на плече, зітхнула, глянула в очі:
— Ти ж нічого мені не сказав…
— І не треба, — шепнув Павло. — Ти ж і так усе знаєш… Тобі відомо.
І, схилившись, поцілував дівчину у вуста, відчуваючи, як повніють вони, щоб вимовити слово.
— Знаю, — видихнула Султана.
Коли зійшов місяць і море заграло блискітками, юнак вийняв з кишені золоту сережку, яку знайшов у підземній галереї.
— Хтозна, як звали ту, що носила її. Може, вона й була щасливою, та загинула давно, її вбили, — промовив сумовито. — А тобі хай принесе щастя!
— Наче краплі крові, — здригнулася дівчина, побачивши два червоних камінці, що звисали на золотому ланцюжку.
Павло почепив їй сережку на ліве вухо:
— Люби мене, Султано.
Дівчина глянула на нього, його освітлене місяцем лице сяяло.
— Я тебе люблю, — мовила, тримаючись рукою за сережку. — Нас чує море, а воно зради не простить.
Хвилі навівали прохолоду. Пахло весною, сіллю й водоростями. Павло з Султаною встали і рушили до міста, що потонуло в густій темряві. А з-за скелі вийшов Агоп і довго дивився їм услід.
Вдома мати подала Павлові конверт.
— Ось, візьми. Принесла якась дівчинка…
На клаптику паперу юнак прочитав тільки два слова: “Завтра. Йоргу”.
10. ШАНІКА
Агент вивів Фаніку з кабінету і показав на кам’яні східці. В’язень нарахував сорок вісім сходинок і опинився в кінці коридора з цементованою долівкою. Похмуре приміщення, освітлене тьмяною лампочкою, було зовсім не схоже на ті кімнати, в яких він досі побував.
У Фаніки відібрали шнурки од черевик, пояс, цигарки та сірники. Наглядач, відчинивши двері з загратованим віконцем, штовхнув в’язня до камери. Фаніка почув, як клацнув ключ у замку. Кроки агента стали глухими, а потім і зовсім затихли.
Призвичаївшись до темряви, Фаніка розгледів у камері дерев’яне ліжко і дві ковдри. На кам’яному столі — кухоль води, а в кутку — параша з дерев’яною кришкою. Похмура низька стеля наче давила йому на голову.
Лежачи на ліжку, Фаніка зважував своє становище. Намагався не думати про Марію, але вона так і стояла перед очима. Ось дружина марно чекає його з роботи, потім стурбовано розпитує сусідів…
Спробував взяти себе в руки.
“Пізніше, — подумав собі, — я матиму досить часу для спогадів…”
Щеміло серце. Потер долонею груди, та біль не вщухав. Якесь зло вгніздилося там… І вскочив у біду через те, що хотів сам упоратись із завданням. Якби попросив був Луку, хлопець вибрав би зручну хвилину, налив би в бочку води навіть тоді, коли він працював біля котла.
Кляв себе за дурість. Але раз таке сталося, коли вскочив у халепу, то самому треба й виплутуватись. А чи пощастить? Може, розстріляють, як Філімона Сирбу…
Ця думка в напівтемряві камери видалася підступним і невидимим ворогом.
“Тоді війна тільки почалася. А тепер вони вже тремтять од страху… Навіть резидент Секретної служби боїться…”
Знову пригадав розмову з Клонару. В його каламутних очах взагалі нічого не розбереш. Лице хворобливе, зів’яле.
“А коли він хоче обдурити мене?”.
В розписці, яку вимагає резидент, Сабеу Штефан мусить признатися в належності до організації комуністів. А потім його примусять називати прізвища. Тут відчинялися дверцята для зради.
Проста хитрість, шита білими нитками! Неначе компрометуючи себе, Клонару розставляє тенета для Фаніки. Підпишеш і попадешся їм у кігті. Хап — і готово.
“Розстріляють мене…”
Намагався уявити перед собою взвод солдатів. Ось вони думають зав’язати йому очі. Не погодився. Гримлять барабани. Хтось читає вирок. А небо чисте й блакитне…
“Взво-о-д! Струнко! Взяти на приціл’ Вогонь!”
І він падає. Нескінченне падіння до цементової доріжки.
“Дурниці!”
Встав і почав ходити від стіни до стіни. Скільки в’язнів проходжалося тут до нього’ Треба робити менші кроки. Три великих, шість малих.