— Заспокойся, — сказав юнак, — Я прийшов не битися з тобою.
Проте Чунту не слухав його. Він скривився, натужився, щоб не впасти на підлогу, і, тримаючись за стіну, підвівся. З шаленою люттю в очах схопився за пояс. Султана скрикнула і почала благати його швидко й уривчасто:
— Ні, ні… прошу… не треба… Ні, облиш…
— Не роби дурниць! — звелів незнайомий.
В руці Чунту блиснув ніж. Гикнувши, шинкар розмахнувся і швиргонув його. Юнак підняв стільця і заслонився ним, як щитом. Вістря, ножа встромилося в денце. Рука незнайомого стрілою рвонулася вперед, пальці його міцно стисли лікоть корчмаря. Чунту заскреготав зубами, намагаючись вирватися. Та кулак його зм’як. Ще не стихнув біль, а руки Чунту вже були скручені за спиною. Не встиг і опам’ятатись, як знову дістав штурхана і впав на стілець, ослаблий, наче після важкої хвороби.
— От і поговоримо, — повторив юнак і висмикнув з деревини ніж.
Чунту стогнав, тримаючись за плече, і з безсилою люттю дивився на того, хто порядкував у нього в корчмі. Перелякана Султана, не зводячи очей з вродливого хлопця, підступала до батька. Чунту вдарив.ї ногою.
На цей раз парубок вдав, що нічого не бачив, і тільки закусив губу. Присунув стілець і сів, граючись ножем.
— 18 вересня 1934 року, — говорив він, — один вантажник з порту зайшов у “Якір”, де ти працював тоді кельнером. Єдиним офіціантом, — уточнив одразу. — Цього молодого вантажника, Мунтяну Грігоре, ти мусив знати. Він був справжньою людиною, в “Якір” таких заходило небагато, ти не міг його забути. Не раз сварився з Савою Барбосу, отаманом порту…
І замовк, запитально дивлячись на шинкаря.
— Ну й що? Спитай у Сави, — мовив Чунту.
Парубок важко зітхнув.
— Сава помер. А вантажник більше не вийшов з “Якоря”. В усякому разі, він не вийшов звідти живим.
— Ти впевнений у тому? — спитав Чунту. — Бо я вперше чую…
— Я вважаю, що тобі все відомо. Ти ж працював там.
— А ти мене бачив?.. Чи, може, тебе прислали з поліції?.. — зашипів Чунту, наче злякавшись цієї несподіваної думки.
— Ні, — стиха заперечив парубок. — Я його брат…
З кутка, де зачаїлась Султана, почулось приглушене зітхання. Було жарко і тихо, тільки мухи набридливо дзижчали, намагаючись одірватися від клейкої смужечки паперу, що звисав із стелі. Чунту глянув на дівчину і повільно вимовив:
— Не пам’ятаю, туди приходили сотні… Ти кажеш — справжня людина… Всі ми люди… Чому не спитаєш у пана Арістіде? Він їх записував до книги…
Наче говорив уже лагідніше, однак докінчив досить глузливо.
— Ще спитаю, — сказав юнак. — Я тільки сьогодні довідався, що слід Грігоре загубився в “Якорі”.
Дзижчали мухи. З вулиці долинали приглушені голоси перехожих.
— Здається, тоді велося й слідство, — пригадав Чунту. Він говорив неохоче, тримаючись за плече. — Поліція нічого не виявила. В усякому разі, Януліс виплутався….
— Знаю, — сказав юнак і підвівся, зрозумівши, що шинкар більше нічого не скаже. — Щоб ти не смів бити її, — додав, кивнувши головою в куток, де стояла перелякана Султана.
— Коли захочу, то й уб’ю, — мовив Чунту з якоюсь глузливою веселістю. — Вона моя дочка.
Юнак прикусив губу. Лише тепер глянув на дівчину, і вона, — круглолиця, з гострими вилицями, з косими татарськими очима, — зніяковіла.
— Моя дочка, так, — глумливо повторив Чунту.
Він розумів, що юнак вважав її за наймичку і тепер трохи збентежився.
— Як би там не було, а битися не смій, — мовив похмуро незнайомець і вийшов з корчми. А Чунту все сидів на стільці, тримаючись за плече.
Сторопіла Султана, зачаївшись в кутку, боялась глянути на батька. Озирнула лампу, велику картину з зображенням корабля, захопленого бурею на морі, і вже не відривала погляду од неї, наче вперше побачила.
— Постарів я, Султане, правда ж? — зненацька спитав Чунту якимсь дивним голосом. Дівчина здригнулася і глянула на нього, беззахисного і немічного. У неї стиснулося серце — цього суворого чоловіка ще ніхто не перемагав при ній. Розчулена, підійшла ближче і шепнула:
— Тату…
Чунту блискавично підвів очі, і вона аж перелякалась тієї ненависті, яка палала в них. Його пронизливий погляд колов, наче отруєний ніж.
— Передчасно ти мене жалієш, Султаніко! — мовив Чунту лагідно, що її дуже здивувало.
Сидячи згорблений, хотів щось додати, але раптово одчинилися двері. Він неохоче глянув на відвідувача. Той прошкутильгав через кімнату і сів біля корчмаря, обережно ставлячи на підлогу покалічену ногу.
— Привіт! — гукнув він досить веселим тоном. — Чого ти засмутився, дядьку Чунту?