Селестіно насилу стримувався, щоб не посміхнутись. Але, переборовши себе, споважнів і поклав руку на плече Пепе:
— Гаразд, хлопче. Цими днями я осідлаю коня, і ми вирушимо на узбережжя, щоб подивитися ті печери.
— Тату, — занепокоїлась Аліна. — Але ми теж хочемо подивитись.
— Он як! То й ти вивчаєш це в школі?
— Ні, але… Тату… Я теж… Я вже велика. Ти візьмеш нас, правда?
Селестіно зміряв доньку поглядом. Потім зняв капелюха і пригладив волосся.
— І справді, ти вже виросла. Від горшка — три вершка, — усміхнувся він. — Гадаю, тебе можна взяти. — І додав заклопотано — Хоча не знаю, чи дозволить нам мама заночувати там… Та й намет треба дістати.
Такого діти не сподівались. Не могли повірити власним вухам. Вийшло набагато краще, ніж могли собі уявити. Вони не тільки побачать узбережжя, де жили індіанці і куди заходили пірати, а й ночуватимуть там.
— Ой тату! — вигукнула щаслива Аліна і поцілувала його. — Який же ти хороший! А про намет не турбуйся. Я роздобуду його десь у селищі.
Дітлахи невимовно зраділи і водночас збентежились. Ще б пак! Вони проведуть ніч у Піратських печерах! Про таке можна було тільки мріяти!
Розділ III
БАБУСЯ РОЗПОВІДАЄ ЛЕГЕНДУ
Після сніданку діти вирушили до дядька Мануеля. Аліна вже роздобула у Артеміо, свого сусіди, намет, і вони в піднесеному настрої йшли навідати Мочіту. Тільки-но ватага вибралась за околицю, як позаду почувся гуркіт мотора. Старезне авто обігнало їх і зупинилось. За кермом сидів чоловік років тридцяти п’яти.
— Ти часом не син завідуючого фермою? — звернувся він до Маркоса.
— Так.
— А куди ви йдете?
— На хутір Ла Каррета. А ви, мабуть, племінник Белісаріо?
— Так. Мене звати Омар Монтен. Сідайте, підвезу. Я їду до свого дядька. Це на півдорозі, але все-таки вигадаєте якийсь час.
— Гайда! — обернувся Маркос до гурту.
Діти сіли в автомобіль. Двигун задеренчав і оглушливо стрельнув. Аліна скрикнула з несподіванки.
— Не лякайтеся, — сказав водій, коли машина рушила з місця. — Цей ридван доброго слова не вартий.
Авто звернуло на нову широку асфальтівку, проїхало нею трохи, а потім збочило на погано второвану грунтівку. Проте Омар не зменшив швидкості, і дітей підкидало так, що, здавалося, душу витрясе. У Аліни було лиш одне на думці: швидше б уже доїхати.
— А ви не тутешні? — спитав Омар, придивляючись до близнят у люстерко, прикріплене перед ним.
— Ні, ми тут гостюємо, — відповів Пепе.
— Я теж, — сказав чоловік. — Допомагаю дядькові.
— А Белісаріо досі не надумав перебиратись до селища? — поцікавився Маркос.
— Де там! — затявся старий. — Я вже йому казав і про кухню, і про телевізор, меблі. І що не треба буде воду носити, і що лікар поруч. Та дарма. У свої сімдесят п’ять років він неначе приріс до землі. Каже, що вона йому нелегко дісталася. Революція дала землю, і він не збирається від неї відмовлятись. Словом, не хоче переїздити. І переконати його несила.
— Річ у тому, що землю легше обробляти спільно, та й врожаї вона тоді дає більші,— розважливо промовив Маркос. — Одного дня Белісаріо зрозуміє це і зважиться на переїзд.
— Та він швидше помре, ніж згодиться, — посміхнувся Омар.
Діти сиділи мовчки. Авто мчало дорогою, підстрибуючи на вибоях, та чоловік і не думав стишити швидкість. Малих пасажирів добряче кидало на сидінні.
— Я тут житиму якийсь час, то мені треба стати на облік в уповноваженого мілісіано[2], — сказав чоловік і спитав Маркоса: — Твій батько мілісіано?
— Авжеж.
— От і добре. Якось заїду до нього. А отут я вас висаджу. Мені праворуч, а вам — прямо.
Діти вийшли. Авто понеслося далі, підстрибуючи на вибоїстій дорозі.
— Доїхали нарешті,— з полегкістю зітхнув Маркос і рушив уперед. Друзі пішли за ним.
За годину діти сиділи під манговим деревом. Земля навколо них була всіяна лушпинням. Мочіта лащилась до кожного з них, але найбільше — до Пако. Цуценя плигало біля нього, гавкало, ставало на задні лапи — прямо не знало, що робити на радощах.
— Ну, що, вдоволені? — спитав Маркос близнят. — Полазили по деревах, з’їли стільки…
— Я вже стомився зривати манго для цього дівчиська, що саме боїться вилізти на дерево, — зневажливо поглянув Пако на Аліну.
— Що? Я, боюсь? Дивися, ти… — насувалася дівчинка на близнюка, та раптом послизнулася на лушпинні й упала.
2
Мілісіано — член озброєних підрозділів, що складаються з цивільного населення, для захисту батьківщини від зовнішньої інтервенції.