— Пепе не хоче десерту, — у Аліни в очах заграли бісики. — Йому солодко від консервів.
— Якщо нема нічого іншого, то давай, — сказав юний археолог. — А індіанці, щоб ти знала, їли гуайяву, ананаси та всякі інші фрукти.
Після десерту помили в морі посуд, сполоснули водою з джерела зуби і посідали на галявині.
— Не можу й поворухнутись — так наївся, — признався Селестіно. — Полежу трохи на травичці, а тоді, якщо хочете, можемо сходити до печер.
— Ура! — вигукнув Пепе, який давно цього чекав. — Може, знайдемо індіанське поселення.
— Або скарб, — сказав Пако й підморгнув Аліні.
Дівчинка пропустила жарт повз вуха. У глибині душі вона не вірила, що скарб у печерах. Після вранішнього випадку на морі Аліна майже не сумнівалась: скарб здобув Хасінто. Треба тільки з’ясувати, де саме він його ховає.
— А де живе Хасінто? — спитала вона.
— Не знаю, Аліно, — відповів батько. — Кажуть, де йому заманеться.
Дівчинка нахилилась, узяла камінець і з, досади пожбурила його якнайдалі. Потім лягла горілиць у траву.
Тим часом неподалік хтось зачаївся між соснами і пильнував за кожним рухом дітей, кожним жестом. Невідомий прислухався до розмови. Його дуже зацікавили останні слова Аліни. Невідомий спостерігав.
Розділ VII
ПІРАТСЬКІ ПЕЧЕРИ
— Ось ми й прийшли, — вдоволено сказав Маркос. — Нумо, на пошуки!
Гурт рушив довкола бескиду Корсара, і Аліна натрапила на печеру завглибшки не більше метра, яку вони нарекли Карликовою. Тоді дісталися до вузенької тераси, що тяглась від скелі до берега. Вкритий чагарниками схил обривався так круто, що годі було розгледіти, де ті печери.
Маркос запропонував розійтися і спробувати шукати поодинці. Спереду озвався Пепе.
— Тут якась печера! — показав він на скелясту стіну.
Дітлахи підняли голови і справді побачили трохи вище від того місця, де зупинилась Аліна, щось схоже на вхід до грота, напівзакритого виступом.
— Гайда туди, — кинув Селестіно і подерся крутосхилом угору.
Пако прикинув, що не зможе взяти з собою Мочіту, тому вирішив залишити її внизу. Цуценя плигнуло на камінь і загавкало на них, але вгору лізти не зважилось. Слідом за Селестіно спритно вибрався на виступ Маркос. Близнята видерлись самі, Аліні ж допомогли брат і батько.
Коли вони вступили до печери, чоловік, що крався за ними від самого табору, вигулькнув з чагарника, де він ховався, і наблизився до скелі. Мочіта, побачивши його почала задкувати й гарчати.
— Геть! Геть! — прикрикнув він і спробував відігнати цуценя.
Він був худорлявий і високим зростом. Крізь його пошарпаний одяг видно було смагляву шкіру, що задубіла за багато років самотнього й невлаштованого життя. З-під драного капелюха на плечі спадали сиві пасма волосся. Це робило ще довшим його змарніле обличчя з неспокійними й настороженими очима.
Дивний чолов’яга видряпався до входу в печеру і на мить зазирнув туди. Потім підвів очі до вершини скелі. Повагавшивсь, спустився скелястим схилом і подався геть.
Тим часом у печері Аліна нетямилась од захвату. Це ж перша справжня печера, до якої вони забрались. Печера, яка, можливо, була притулком піратів. Тут міг бути скарб.
Вона йшла за батьком і уважно оглядала кожен куточок, який освітлював ліхтарик, сподіваючись знайти якусь старовинну монету чи іншу ознаку перебування тут піратів у давні часи.
Раптом Селестіно вигукнув:
— Гей, товариство! Дивіться, яка краса!
Коли діти підійшли, то побачили, що далі вузенький коридор розширювався і утворював немовби велику височенну кімнату. В світлі ліхтарика замерехтіли незліченні крапельки води, що всіяли темне склепіння, справляючи дивовижне враження.
— Це буде Зоряна печера, — виголосив зачарований Пепе, задивившись угору.
Діти вирішили трохи обдивитись. На чолі з Селестіно почали обхід, намагаючись з допомогою лише променя ліхтарика знайти щось цікаве.
Вони видивлялися, наскільки давало змогу слабке світло, наштовхуючись іноді одне на одного, але пошуки були марні.
— Ні, хлопці, без великого ліхтаря тут не обійтись, — сказав Селестіно і провів променем світла по стінах печери. Востаннє поглянувши навкруги, вони рушили назад.
Пако йшов замислений. Як же шукати скарб? Тут украй потрібне добре освітлення, щоб вільно ходити по бугристій поверхні гротів. Тільки в такому разі можна знайти якийсь слід чи прикмету, щоб зорієнтуватись і визначити, де копати. Але ж у них немає ані лопат, ані кайл… Ні, вже в першій печері все виявилось не таким простим, як вони собі міркували в селищі.