— Вітаю вас, ви на орбіті! Кадиме, ти чудово впорався. Молодець!
Усі полегшено зітхнули, а Шаната навіть усміхнулася. Рикпету здалося, що Кадим від гордощів груди випнув колесом, тільки під скафандром це було не дуже помітно. Тепер усі взялися скидати скафандри, але ніхто не подумав, що це доведеться робити в невагомості! Коли про це доповіли Великому Процесору, той ляснув себе по лобі так, що це почули навіть у навушниках на орбіті.
— Увімкніть режим штучної гравітації! Велика червона кнопка ліворуч, поряд із кріслом бортінженера!
— Це... як його... ага! Знайшов!
За секунду все владналося. Скафандри прибрали в спеціальний відсік, Шаната сіла за бортовий комп’ютер, і дуже швидко курс до сузір’я Зеленого Пса було розраховано, перевірено в Центрі керування польотом і введено в комп’ютер, який відповідав за режим пересування в підпросторі. Усі зайняли свої місця, і Кадим за наказом командира ввімкнув маршовий двигун.
Розділ 2
Спочатку начебто нічого й не сталося, тільки штовхнуло несильно, й зірки на екранах розмазалися, як це іноді показують у фантастичних фільмах. Шанату трішки занудило, й вона скривилася. Перевантаження не було, всі спокійно сиділи в своїх кріслах, Васла навіть длубався в носі, а потім голосно чхнув, від чого Кадим здригнувся.
— Не чхай під руку! — неголосно сказав він, уважно дивлячись на покази приладів. Нарешті вони відчули, що їх легко втисло в крісла.
— Приїхали, — сказала Шаната.
— Так швидко? — зачудувався Кадим. Йому було шкода розставатися з кріслом пілота.
— Підпростір — це клас! — посміхнувся Дроник. — Джик — і на місці!
— Виходь на навколопланетну орбіту, подивимося, куди краще човника саджати.
Кадим кивнув, а Шаната відразу навантажила свій комп’ютер новим розрахунком. Планетоліт, здавалося, завис нерухомо над планетою, хоча насправді просто обертався разом із нею на однаковій швидкості.
— Додай трішки, — попросив Рикпет, — так ми нічого не побачимо.
Кадим на кілька секунд увімкнув планетарний двигун, швидкість збільшилася, і вони почали обліт планети Ц. Побачили тільки один величезний материк і безкраїй, дуже гарний з космосу блакитний океан. Кривий ріг материка, що тягся майже до полюса, відтинала гряда гір. З висоти орбіти білі хмари, підсвічені двома сонцями, були просто чудові.
— У них, напевне, дуже коротка ніч, — припустив Рикпет, — два сонця!
— Це... як його... А спати коли?
— Вони на ніч темні пов’язки на очі надягають! — засміявся Кадим.
— А, може, в них узагалі ночі нема! і не сплять вони зовсім, — висловила свою думку штурман експедиції, — у них, швидше за все, інакше, ніж у нас. Причина єдина — це інша планета!
— Красиво все-таки... — мрійливо промовив Дроник, — Кнопу[2] б сюди, щоб теж помилувалася...
— Це справи не стосується, у всякому разі, поки що, — припинив балаканину командир. — Сідати будемо поруч із великим містом.
З орбіти було видно, що місто, розташоване на березі океану, величезне. На материку була безліч інших міст, але набагато менших.
— Це... як його... Напевно, це столиця... Цей Родосим...
— Сидиром, — поправив Рикпет.
— Ага, ну цей... Професор... Він, напевно, теж десь біля столиці сідав.
— Радар засік на орбіті об’єкт, — доповів Кадим.
— Зближуйся, — скомандував Рикпет.
Кадим на мить запустив планетарний двигун, додав планетольотові необхідної для зближення швидкості. Вже за півгодини стало зрозуміло, що це точнісінько такий самий планетоліт.
— Перша експедиція! — впевнено сказав Рикпет. — Запитай їх по радіо.
В автоматичному режимі прийшла відповідь: планетоліт порожній.
— Та-а-ак... — протяг Рикпет. — Давайте промацаємо материк. Може, човник відгукнеться. Там же повинен бути радіомаяк, хіба ні?
Човник дійсно відгукнувся. Він був у горах, кілометрів за двадцять від столиці.
— Отам і сідатимемо, — командир тицьнув пальцем у миготливу точку на екрані монітора, — тільки такого нехлюйства ми не допустимо.
— Це ти про що? — поцікавилася Шаната.
— Хіба можна планетоліт залишати без нагляду?
— Тобто? — Кадим відчув у цих словах якийсь підступ.
— На планетольоті обов’язково повинен хтось залишитися.
— Це... як його... а хто?
— Пілот, — вагомо рубонув Рикпет.
— Що? — схопився Кадим. — Як це пілот?! Чому це пілот?! Ледь що — одразу Кадим! Та я... Ти ж розумієш! Без мене ж!.. Краще Дроник нехай! Він же віртуальний, а там вірус!
— Ти тут не льодяники їсти залишаєшся, — спокійно відповів йому Рикпет, — ти прикриваєш наш тил, і ще невідомо, як усе там, унизу, обернеться! Може, тобі всіх нас витягати з планети доведеться, адже ніхто не знає, що там за вірус такий? Може, він і на людей діє, а не тільки на глюків? Залишаєшся ти, й не сперечайся! І службу свою нестимеш бездоганно — від цього, можливо, доля всього Заекрання залежить, зрозумів? Розкудкудахкався тут... А ти в чисту цифру переходити вмієш? Отож! Нам на Ц його хохмочки можуть ой як знадобитися!
Рикпет розійшовся не на жарт, і Кадим вважав за ліпше поступитися.
— На наступному витку відвалюємо. Пілотувати човник буду сам. Шанато, прорахуй курс і час, щоб ми сіли поряд...
— Слухаюся, командире! — пробурмотів ображений Кадим.
— Слухаюся, командире, — відповіла Шаната високим і чистим голосом: Рикпет її здивував. Уперше вона бачила його дуже владним, таким, що не терпить заперечень. Вона зізналася собі, що таким він їй сподобався ще більше. Адже у хвилини прийняття відповідальних рішень командир і має бути суворим і жорстким.
— Без питань, — пробурмотів Дроник, задоволений тим, що його не залишили на планетольоті.
Рикпет із Васлою і Дроником пройшли планетольотом до відсіку, звідки можна було перейти до космічного човника, науковою мовою — посадкового модуля. Утрьох вони взялися перевіряти готовність човника до відльоту. Усе було в повному порядку. За кілька хвилин до них приєдналася Шаната, яка вставила в бортовий комп’ютер флешку й перекачала розрахунок траєкторії посадки, зроблений на бортовому комп’ютері планетольота. До старту човника залишалося півгодини.
— Надягти скафандри, — скомандував Рикпет.
— Це... як його... Навіщо? У них же не того... Незручно!
Шаната рішення командира не коментувала, Васла ще трохи побурчав і теж підкорився. За десять хвилин до старту всі троє сіли в крісла й пристебнулися пасками: на човнику системи штучної гравітації не було й можна було не тільки набити собі ґуль під час польоту, але й накоїти лиха, ненавмисно в що-небудь в’їхавши головою чи ногами.
— Час, — сказала Шаната, — готовність п’ять секунд... чотири... три...
Рикпет поклав пальці на клавіатуру пульта керування.
— Дві... одна... старт!
Човник сіпнувся.
— Це... як його... відчалили...
Рикпет, не відриваючись, дивився на прилади. Програмою було передбачено потрібне для посадки, розумна електроніка все робила сама. Рикпет сказав, що він пілотуватиме човник, але трохи перебільшив свою роль: човником керував бортовий комп’ютер, а Рикпет лише контролював його.
Тим часом човник відірвався від планетольота й завис. Планета, що летіла в чорній безодні космосу, була невимовно гарна. Блакить океану підкреслювалася білими хмарами. Єдиний материк, який займав величезну площу, був схожий на дивовижну рибу, що її голова впиралася в Північний полюс, а ріг, що нагадував хвіст дивовижної риби, — у Південний. Столиця розташовувалася недалеко від гір і темніла плямою на тлі зелених лісів.
Комп’ютер чітко ввів човник в атмосферу. Це був найважливіший момент: незначна помилка могла призвести до того, що човник, мов плаский камінь, який стрибає по воді млинчиком, відскочить від щільних шарів атмосфери, або навпаки, згорить у ній без сліду, як згорають метеорити над Землею темними серпневими ночами. За бортом човника забушував вогненний вихор, далі ввімкнулися двигуни гальмування, й нарешті експедиція підлетіла зовсім близько до поверхні планети Ц. Рикпет узяв керування на себе, перевів човник у пілотований режим і описав широке коло навколо місця посадки: він шукав човника першої експедиції.