— Не бомбістів, а шпигунів...
— Не вісім, а дванадцять! Магнітні бомби... Такий жах!
— Винюхували секрети Великого Сканера, негідники...
— Але наш Директор планети не такий простий...
Чутки розходилися базаром, ніби кола від кинутого у воду каменя, обростаючи дедалі новими подробицями. Рикпет у цих чутках поступово перетворився на звіроподібного циклопа, Васла — на велетня, а Шаната — на прекрасну жорстоку вбивцю, ватажка зграї шпигунів-терористів-бомбістів і половина базару на власні очі бачила, як вона їла сире, криваве м’ясо свинського звіра хрю.
— І рвала, рвала зубами, просто ноги відкушувала!
— Ага, а зуби! Немов ікла шаблезубого собаки...
Дроник наздогнав друзів і пішов іншою стороною вулиці, всім своїм виглядом демонструючи, що поспішає у власних термінових справах і ніякі шпигуни чи бомбісти його нітрохи не обходять.
Дільниця розташовувалась у сірому двоповерховому будинку. Навколо, на маленьких смугастих стовпчиках стояли датчики магнітного захисту. Перехожі боязко обминали ці стовпчики: одного дотику до магнітного променя було достатньо, щоб просто зникнути.
— Давай, давай! — підганяв Рикпета й компанію поліцейський з автоматом, тицяючи кожному по черзі стволом у спину.
— Це... як його... — Васла спробував протестувати, за що одразу отримав прикладом по плечах. Шаната тільки голосно зітхнула.
Дроник від безсилля скрипів зубами, але зробити нічого не міг. Біля входу в дільницю поліцейські зупинилися, хтось із середини вимкнув захист, бранців заштовхали всередину, й усе стихло, тільки датчики знову замиготіли блакитними вогниками. Дроник обійшов ділянку навколо. Мабуть, будинок пильно охоронявся, бо його відразу ж погукали:
— Агов, ти чого тут швендяєш? У буцегарню захотів?
У буцегарню, звичайно, не хотілося, тож Дроник відійшов, але погляду з вхідних дверей не зводив. Минуло не так багато часу, як раптом двері відчинилися. З них вийшла вся трійця: попереду Рикпет, слідом — струнка Шаната. Замикав процесію Васла, який при ході перевалювався, мов качка.
— Ура... — прошепотів Дроник. — Випустили! Живі й здорові!
Він почекав, поки трійця заверне за ріг, і підскочив до друзів.
— Ой, як здорово! Ну, що там було? Чому вас так довго тримали?
На нього глянули олов’яні очі Рика.
— Тобі чого треба?
Дроник сторопів. Сумніватися не доводилося: перед ним був Рикпет, але... І разом з тим не Рикпет...
— Відвали, дурню! — безбарвним голосом промовив Рик, відсунув Дроника рукою і пройшов повз нього. Слідом за ним, не звертаючи жодної уваги на друга, пройшли Шаната з Васлою. У всіх були такі ж байдужі погляди, як і в командира.
— Вірус! — зойкнув Дроник. — Вони підхопили вірус! А може, їх заразили? Навмисно заразили? А може, я помилився? Може, здалося?
Він поквапився за друзями, наздогнав їх на перехресті двох вулиць і спробував зупинити Шанату:
— Агов, Шано... Послухай, Шаночко... Та зажди хвилинку! — він узяв дівчину за руку.
Шаната висмикнула руку й закричала:
— Поліція! Поліція, до мене чіпляється хуліган!
Одразу з’явився поліцейський, немовби очікував за рогом сусіднього будинку.
— Де тут хуліган?
Дроник випустив руку й під сюрчання поліцейського свистка, що підстьобнув його, перестрибнув парканчик біля якогось приватного будинку та миттю перейшов у формат чистої цифри. На подвір’я ввалилися троє поліцейських:
— Де він? Де хуліган? Він не міг далеко втекти... Шукайте його тут!
Клацнув замок, і на ґанок вийшов невисокий кремезний глюк.
Він суворо оглянув подвір’я і не дуже люб’язно сказав поліцейським:
— Хто заважає відпочивати службовцеві Великого Сканера?
У вусі глюка блиснула, відбиваючи вечірнє сонце, сережка, й поліцейські одразу зробилися сумирними:
— Та ні... Хто ж заважає! Ми бачили, як сюди забрався хуліган, от і вирішили подивитися! Ми вже йдемо... Мабуть, здалося!
— Ну-ну... — пробурчав господар і роздратовано ляснув дверима.
Дроник не дуже боявся поліцейських: у форматі чистої цифри знайти його було практично неможливо, але йому стало цікаво, що ж це за глюк такий і до чого тут сережка? Він просотався крізь замкову шпарину в дім. У кімнаті, поєднаній з передпокоєм і кухнею, нічого незвичайного не було, зате в двох інших!.. Щільно зсунуті столи, заставлені приладами й устаткуванням, троє в білих халатах, схилені над мікроскопами, навіть комп’ютер був утиснутий у цей невеликий простір.
«Оце так! — подумав Дроник. — Певна річ, усе це робиться потай».
Той самий, із сережкою у вусі, зайшов до кімнати й заспокоїв схвильованих мешканців:
— Усе гаразд! Троє дурнуватих поліцейських заблукали випадково.
— Точно? Ти нічого не переплутав? — засумнівався хтось.
— Ні. Вони урядової кліпси так налякалися, що одразу змились!
І тут Дроник зважився. Він виник просто з нічого посеред кімнати.
— Здрастуйте...
Запала мертва тиша.
— Це хто? — напруженим голосом запитав один із тих, що були в білих халатах.
— Не знаю, — розгублено відповів Брейк, бо це був саме він.
— Дострибалися! — кинув інший.
— Хай вам грець! — закричав третій, вихопив із-за пояса блискучий пістолет і навів його на Дроника.
— Перестань, ідіоте! Півбудинку рознесеш!
— Та заждіть ви, — Дроник не злякався, а швидше розсердився, що його не розуміють, — я не думаю, що я ваш ворог.
З першого погляду йому стало зрозуміло, що ці глюки вірусом не заражені, а раз так, то можна спробувати встановити з ними контакт.
— Прошу вас, — він спокійно подивився на того, хто тримав у руці магнітний випромінювач, — давайте поговоримо. Я розповім вам, хто я і звідки, а далі ви вже будете вирішувати, що зі мною робити. У всякому разі, ми не вороги, я вас запевняю.
Не так слова, як тон, яким вони були сказані, заспокоїли й господаря, і тих, хто працював у кімнаті.
— Гаразд, — погодився Брейк, — розповідай.
— Я це... — почав Дроник зовсім як Васла. — Я не з вашої планети...
— Тобто ти хочеш сказати, що не з планети Ц, а з іншої, зовсім з іншої планети? — перепитав один із білохалатних.
— Чи чули ви що-небудь про Великого Процесора?
— Про кого Великого? — Брейк недовірливо схилив голову до плеча й примружив око. — На нашій планеті є тільки один Великий — Його Дигітальна Величність, Директор планети пан Великий Сканер.
— Не знаєте Великого Процесора, Володаря та Пана Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень?
Усі перезирнулися й здивовано знизали плечима.
— Це ім’я нам ні про що не говорить, — відповів за всіх Брейк.
— Великий Процесор командує всім цим, — Дроник невиразно обвів руками коло.
— І нашою планетою? — недовірливо перепитав Брейк.
— І вашою планетою, — впевнено підтвердив Дроник.
— Ха! Брешеш ти все, хлопче, — гмикнув один із учених, — як це він може командувати всіма, якщо ми його навіть не знаємо? От Брейка знаємо, і йому підкоряємось, виходить, він нами командує, а твого Великого Процесора ми не знаємо!
— Це нічого не значить.
— Ось тобі й маєш! — здивувався Брейк. — Як можна підкорятися тому, кого не знаєш?
— Що ви знаєте про закон Всесвітнього тяжіння? — несподівано запитав Дроник.
— Усесвітнього тяжіння? — розгублено перепитав Брейк. — Ви чули що-небудь про такий закон? — звернувся він до друзів.
Ті похитали головами.
— Директор планети такого закону начебто ще не видавав...
Дроник узяв зі столу перше, що трапилося під руку, — це був
грубий зошит.
— Проте це не заважає йому справно працювати, — і розняв пальці.
Зошит голосно ляпнув об підлогу, Брейк і всі його друзі здригнулися.
— Добре, припустимо, є такий Процесор... — почав Брейк.
— Великий Процесор, — виправив його Дроник.
— Гаразд, — погодився Брейк і наблизився до прибульця, — що з того? Ти тут до чого?
— А до того! Це він мене послав сюди. І не тільки мене, і ось чому...
І Дроник коротко розповів, хто він, звідки й чому тут з’явився.