— Ваша Злість! Дозвольте доповісти. Ваша слуга Баба Яга поводиться просто неприпустимо.
— Що таке? — проскреготало з трону.
— Розказую. Значить, так... — Жінка випросталася — Сьогодні вранці я, як завжди висока й струнка, виходжу у двір, щоб, як у нас заведено, висмикнути у курей пір'я, вдарити поліном льоху, прищипнути коту хвоста, ну ви ж знаєте. Іду. І раптом хтось підставляє мені ногу, і я — беркиць! — падаю. Кури весело сокочуть, кіт нявчить-заливається. Я озираюсь — ніде нікого. Ступаю кілька кроків, знову об щось перечіпляюсь і — знову падаю. Озираюся — ніде нікого. Ну! Ще кілька кроків і... Назад я повзла навкарачки. Уявляєте. Прем'єр-міністр! Княгння! Графння! Баронеса! Повзе навкарачки. Жах! Ну хто це міг бути? Хто в нас може таке виробляти? Тільки вона — нечиста сила! Приповзаю в кабінет. Натискаю на кнопку. Викликаю. Приходить. Накульгує. «Що, — питає, — таке?» — «Ах ти, — кажу, — сяка-така! Що ти, — кажу, — собі дозволяєш!» — «А що таке?» — кліпає вона невинно очима. «А таке, — кажу, — що ти, нечиста сила, ніжку прем'єр-міністру підставляєш!» — «Я-а-а?! — вирячилася вона на мене і... Я, Ваша Злість, навіть повторити не можу, що вона мені наговорила, накричала. Наче я не прем'єр-міністр, княгиня, графиня, баронеса, а казна-що, перекупка на базарі. Та щоб у неї після цього останні зуби повипадали, нога костяна переламалася! Щоб її...
— Цить! — громоподібно рявкнуло з трону, аж виляски пішли по залу.
Княгиня-графиня-баронеса так і вклякла.
— То не вона! — знову рявкнуло з трону. — Баба Яга при мені була весь ранок. Занозу з пальця виймала. Тільки вона від мене вийшла, як ти й подзвонила. Я чув.
— Не во-на-а... А хто ж? Ваша Злість!..
— Не знаю.
З паркету почулося зітхання.
Зітхали обоє — і той худий, з гачкуватим носом, і той опецькуватий, з квадратними щелепами. Перший розтулив рота опецькуватий:
— Ваша Злість! Хотів сказати, що й мене сьогодні вранці щось невидиме по голові вклеїло.
— І мене! — проридав гачкуватий. — Ондо ґуля за вухом. Нечувано! Мене — князя Підлизу-Підлотського, графа Неробу-Брехальського, барона Маруду-Набридона та по голові чимось важким! Аж іскри з очей посипалися.
— Не будь я військовий міністр, я б, мабуть, і впав, так заболіло, — гупнув себе в груди опецькуватий.
— Люди добрі... тобто недобрі! Та що ж це таке робиться! — верескнула княгиня-графиия-баронеса. — У центрі Зландії, у самому палаці Великого Злана на керівників уряду замахи!
— Цить! — знову рявкнуло з трону.
Всі троє попригиналися. На кілька секунд запала тиша. Потім Злан Великий скреготнув зубами:
— Як свідчать казкарі, невидимки бувають двох різновидів: невидимки лихі, що намагаються уникнути кари і тому не хочуть, щоб їх бачили. І так звані «добрі» невидимки, які, бачите, дуже скромні й намагаються робити свої добрі справи непомітно... У добрих невидимок я не вірю. Отже, це невидимка злий. А раз так, нашого поля ягода. Ми з ним порозуміємося. Щось йому треба. То треба довідатись, що саме. Без нечистої сили тут не обійтись. А давайте їх сюди!..
Злан Великий натиснув на якусь кнопку на бильці трону, завила десь удалині сирена, потім задзвеніли шибки у вікнах, задвигтіли стіни, підлога, наче від землетрусу. Жахнуло знову полум'я, повалив дим, і з'явилося троє — теж двоє чоловіків і одна жінка. Жінка була руда, рум'яна, пишногруда, у спортивному костюмі, і тільки те, що вона припадала на одну ногу і спиралася, як на костур, на мітлу, свідчило, що то Баба Яга.
Кощій Безсмертний був у елегантному чорному костюмі, замість краватки — пишний бант, чорно-лискуче, як вороняче крило, волосся зачесане на проділ, на носі — пенсне. Він нагадував циркового фокусника, ілюзіоніста.
Змій Горинич був у брезентовій робі (чи то пожежник, чи то сталевар), у великих темних окулярах. У руках тримав паяльну лампу, з якої з джмелиним гудінням виривалося синє полум'я.
— Слухайте! — метнув на них грізний погляд Злан Великий. — Якийсь неві... Ой! — Він раптом відсахнувся, наче від удару, і схопився рукою за щоку, потім знову сахнувся і схопився за другу. І застиг.
Баба Яга зареготала дзвінко й розкотисто.
Змій Горинич, ховаючи сміх, підніс паяльну лампу аж до носа.
А Кощій Безсмертний лише тоненько хихикнув, прикриваючи рота долонею. Він був дуже вихований.
— Хто?! Що?! Де?! — Заволав, отямившись, Злан. — Хапайте! Тримайте!
Баба Яга приставила козирком руку до очей і озирнулася навколо.
— Нікого не бачу...
Безсмертний і Змій Горинич теж непевно знизали плечима.
— Тривога! Тривога! До зброї! — не своїм голосом закричав військовий міністр і одним стрибком пірнув під довжелезний стіл для засідань, що стояв біля стіни.