Ця звістка просто приголомшила всіх. Уперше в їхньому житті такі поняття, як «убивство» і «в'язниця», були не в книжці, не на екрані телевізора, а тут, поряд, у класі...
Навіть Боря Жабський принишк.
Дівчатка шепталися, ахали, хапалися руками за щоки. Хлопці супили брови й мовчали.
А у Віті аж серце стискалося від болю. Він просто не міг дивитися на Юру. Як же Лякін, мабуть, переживає, як страждає! Тато у в'язниці! І він же не хотів. Авжеж не хотів. Хіба може хотіти шофер автобуса на смерть збити людину. А тепер — убивця. І його син на все життя буде сином убивці. На все життя! А він, він, чим винен?!. Яке ж то нещастя оті нещасні випадки! Як треба бути обережним! Тату, будь обережним у тій Африці! Я тебе прошу, я тебе благаю!
Юра Лякін, мабуть, щось відчував, бо не міг не бачити тих перешіптувань, тих перелякано-схвильованих поглядів, спрямованих на нього. Але ніхто й словом не прохопився. Адже тітка спеціально забрала його до себе і перевела в цю школу, бо тут ніхто нічого не знав. А на Воскресенці всі знали, і Юрі було важко, не міг він цього витримати.
Та минуло кілька днів, і гострота страшної новини притупилася, як притуплюється з часом гострота усього на світі.
У класі тепер намагалися просто не помічати Юру Лякіна, як не помічали хлопці Вітю.
А Юра все-таки був не такий, як Вітя. Мабуть, до свого нещастя там у себе, на Воскресенці, він був такий, як Алик Здоровега, а може, навіть, як Боря Жабський. Мабуть, він не звик нишком стояти під стіною серед дівчаток. А звик гасати по коридору, штовхатися й борюкатися.
І от одного разу на великій перерві завелися хлопці у «ворону». Є така давня шкільна гра, якої навчив Алика Здоровегу його дідусь. Гра дуже проста — лівою рукою берешся за ступню підігнутої лівої ноги і, стрибаючи на правій, намагаєшся плечем штовхнути суперника так, щоб той опустив свою ліву ногу і ступив на неї.
Гра хлопцям у класі дуже сподобалася.
Тепер вони під час перерви, як півники, стрибали на одній нозі.
Весело було, гамірно, і Юра Лякін не витримав. Підігнув ліву ногу й собі — стриб-стриб!
Алик Здоровега всіх перемагав. Був, як то кажуть, в ударі.
Побачив Лякіна і з розгону — до нього.
Лякін приловчився — тиць!
І — чи то втомився Алик, чи просто підвернулася якось невдало в нього нога, але заточився він і з усього розмаху як гепнеться на підлогу та головою об батарею. Аж загула батарея, як дзвін. Лякін розгублено став, дивиться винувато.
А Здоровега схопився за голову, на якій уже набрякла гуля, кривиться-кривиться та як засичить:
— Ти що — теж у в'язинцю захотів? Убивця!..
Лякін зблід, втягнув голову в плечі, потім крутнувся і — щодуху по коридору геть.
Саме в цей час задеренчав дзвоник. Усі кинулися в клас.
А Вітя стояв якусь мить нерішуче, а тоді одважився і подріботів у той бік, куди побіг Лякін.
Коридори вже спорожніли, почалися уроки, і у Віті завмирало серце, коли він біг, шукаючи Лякіна. Вітя вперше порушував дисципліну, під час уроку перебував не в класі, а в коридорі. Це було незвично й тривожно. Але вболівання за товариша було в цю мить сильніше за страх.
Лякін стояв у темному кутку під сходами, уткнувшися обличчям у зігнутнй лікоть. Плечі його здригалися. Вітя тихо підійшов до нього. Потупцявся нерішуче, потім торкнув рукою його за плече і, затинаючись, сказав:
— Не треба... не плач... Ти ж не хотів... і... він не хотів... Не плач...
А що Вітя міг іще сказати?
— Тікай! Облиш! Не хочу!.. — глухо пробурмотів Лякін і, не дивлячись, тицьнув ліктем назад.
Вітя не чекав цього, не встиг ухилитися, відсахнутися, і лікоть вцілив йому просто в обличчя, в ніс.
— Ох! Ти що? — аж захлинувся Вітя. І — заплакав. Не стільки від болю, скільки від образи й несправедливості.
Лякін зрозумів, що він зробив, і заплакав іще дужче. Марія Іванівна так їх і знайшла в кутку під сходами. Вони стояли поряд, і обидва гірко плакали...
XI
Міс Таємниця мовчала.
Вітя тільки що спитав її, і вона не відповіла. Він спитав:
— А коли ж я нарешті побачу його?
І вона не відповіла. Довго мовчала. Тоді нарешті сказала. Тихо, але чітко:
— Треба заслужити.
Вітя стрепенувся:
— А чому? Чому інші бачать щодня? Дмитрик, наприклад... І Алик. І Боря. А я мушу...
— Тому що так треба, — твердо сказала вона. Вітя зітхнув.