Це було влітку після першого класу, у перші Вітiні канікули. Він сидів на балконі й чнтав книжку «Пригоди Буратіно». Вітя любив читати казки.
І раптом він побачив, що на балконі третього поверху (якраз навскоси внизу від їхнього) з'явилася дівчинка. Вітя ніколи раніше не бачив її. Вона з'явилася вперше.
Кругленьке смагляве личко, рожеві губенята, симпатична гривка русявого волосся, що спадало на чоло, на скронях неслухняні кучерики. І, головне, у вухах маленькі бірюзові сережки...
Чогось саме оті сережки найбільше схвилювали Вітю. Ні в кого з дівчаток її віку у дворі не було сережок, а в неї були. І, може, саме через ті сережки вона здалася йому надзвичайною і незрівнянно прекрасною. І ще, мабуть, через те, що він щойно прочитав про казкову дівчинку Мальвіну.
Віті здалося, що в нього тільки оце зараз, у цю мить, забилося серце. До того він його просто не відчував, а коли на балкон вийшла вона, серце несподівано забилося — він відчув його биття.
На ній було голубе платтячко у синю горошину... Без рукавів. Замість рукавів якісь наче крильця. І через ті крильця вона видавалася схожою на метелика.
Дівчинка покрутилася якусь мить на балконі і зникла. Наче отой метелик знявся й полетів.
А серце у Вітіних грудях продовжувало стукотіти, як навіжене.
Вітя з нетерпінням чекав, коли дівчинка знову з'явиться, але вона не з'являлась.
Бабуся Світлана покликала Вітю обідати, потім вони пішли гуляти, пізніше — в Музей українського мистецтва.
Вітя ніколи так не поспішав додому. Вдома він одразу ж побіг на балкон.
І серце його трохи не вискочило з грудей.
Вона стояла на балконі удвох з молодим, але вже трохи сивуватим чоловіком, якого Вітя добре знав, бо то був їхній сусід з третього поверху Георгій Вадимович.
Георгій Вадимович обіймав дівчинку за плечі, а вона горнулася до нього й тихо сміялась. Він, мабуть, тільки-но сказав їй щось веселе. Авжеж. Георгій Вадимович був веселий, дотепний, Вітя це знав.
Вітя ще не розумів, хто ця дівчинка Георгію Вадимовичу, але те, як вона горнулася до нього, чогось схвилювало Вітю.
Дівчинка раптом щось тихо й ніжно сказала йому, і Георгій Вадимович відповів бадьоро та весело:
— І я тебе теж. Аякже! Звичайно! Ти що — сумнівалась?
Вона зітхнула і ще дужче пригорнулася до нього.
— Ой! — раптом з робленим переляком вигукнув Георгій Вадимович. — По-моєму, хмарки збираються, зараз дощ буде! Ану мерщій до телевізора. Зараз буде щось цікавеньке.
І він, сміючись, схопив дівчинку за плечі й потягнув у кімнату. Хоча на небі не було жодної хмарки. І по телевізору зараз не було абсолютно нічого цікавого.
У той день Вітя більше її не бачив.
Наступного ранку він прокинувся з почуттям радості.
З таким почуттям Вітя прокидався звичайно у свій день народження. Бо знав, що біля ліжка його чекатимуть подарунки. Багато подарунків. І від мами, і від бабусі, і від тата. Тато завжди присилав Віті з Африки на день народження подарунки. Мабуть, він присилав їх заздалегідь, але бабуся Світлана ті подарунки десь ховала й виставляла тільки у день народження. То були іграшки, екзотичні фрукти — банани, ананаси, апельсини з Марокко, — або щось із одягу.
Але день народження у Віті взимку, а зараз було літо.
Вітя одразу все згадав і кинувся на балкон.
На нижньому балконі її не було. Але з відчинених балконних дверей, з кімнати чувся її голос.
У Віті радісно залоскотало під горлом.
Бабуся Світлана була трохи здивована, чого це Вітя з самого ранку товчеться на балконі.
Але вона була мудра жінка. Вона вміла нічого не питати й нічого не казати тоді, коли нічого питати й нічого казати не треба.
Так почалося те, що цілий місяць наповнювало Вітіне серце радістю. Радістю й чеканням, яке теж було радістю. Вітя ніколи не думав, що чекати, поки з'явиться на нижньому балконі голубе платтячко у синій горошок, знайоме кругленькі личко з гривкою, з виткими кучерями на скронях, з маленькими бірюзовими сережками у вушках, — така радість.
Він уже знав, що дівчинку звуть Кира, що вона дочка Георгія Вадимовича, але раніше чомусь з ним не жила, а тепер живе. Чому це так, він розібратися сам не міг. І говорити про це з бабусею Світланою не наважувався.
Кира чогось у двір не виходила. Чи то соромилася, чи то просто не хотіла — хтозна.
Кілька разів Вітя чув, як Георгій Вадимович та й Олександра Іванівна говорили їй: «Піди погуляй», «Вийди у двір» Але вона завжди вперто відповідала: «Не хочу».
З дому вона виходила тільки у справах: в магазин, на пошту абощо.
Вона була, мабуть, на рік старша за Вітю і всюди ходила сама.