Коли Віті здавалося, що вона збирається вийти, він хапав щітку, крем для взуття й біг на сходи чистити черевики.
Він чистив і без того лискучі черевики й наспівував при цьому якусь пісеньку. Зовсім як сусід Володя. у мріях йому уявлялося, як він стоїть на драбині і ремонтує електрику, а Кира тримає його знизу обома руками за ногу...
У дійсності він з нею був незнайомий.
Хоча одного разу він привітався з нею.
Вона, мабуть, давно помітила, як він стежить за нею з свого балкона. Але вдавала, ніби не помічає. Крутилася, наспівувала, поливала квіти, читала або, дуже спритно перебираючи пальцями, плела на спицях шапочки. Сплете, поміряє, розпустить і знову плете.
Проте Вітя помічав, що вона раз у раз зиркала в його бік з-під вій, нищечком, так, щоб він не вгледів. Та Вітя це помічав, і йому було радісно.
І от одного дня він пішов у магазин по хліб. Він сам зголосився, і бабуся Світлана не заперечувала. Хлопець уже перейшов у другий клас, йому треба було звикати до самостійності. Хоча бабуся Світлана завжди хвилювалась і не могла дочекатися, коли він прийде.
Вітя купив хліба і вже піднімався сходами. Аж раптом на третьому поверсі хряснули двері, вибігла Кира й пострибала вниз, перескакуючи через два східчики.
Вони зустрілися на прольоті між другим і третім поверхами.
Вітя розгублено став, притулившись до стіни. Кира теж спинилася, тримаючись за поручні.
Якусь мить вони стояли, дивлячись у вічі одне одному.
Потім Вітя набрав повітря й тихо пролепетав:
— 3... здрастуйте...
Вона наче перелякалась, теж набрала повітря і так само тихо мовила:
— Здрастуйте.
Потім густо-густо почервоніла, приснула і подріботіла, не озираючись, униз.
А він озирнувся, теж приснув і, перестрибуючи через дві сходинки, погнав нагору. Серце у нього тріпотіло в грудях, як пташка:
«Ну от! От і все! От і познайомилися! Як просто й гарно вийшло...»
Дома він поклав хліб у кухні і побіг на балкон. Хоча її, звичайно, на нижньому балконі бути не могло — вона ж тільки що пішла з дому.
На нижньому балконі, спершись ліктями на поручні, стояли з сигаретами в руках Георгій Вадимович і Олександра Іванівна.
— Георгій, ти мені пробач, але, по-моєму, ми робимо дурницю, — пихкаючи димом, казала Олександра Іванівна.
— Яку, Шурочко? — запобігливо спитав Георгій Вадимович.
— Не вдавай, що ти нічого не розумієш. Противно! — Олександра Іванівна роздратовано смикнула щокою.
— Я справді не розумію, про що ти? — знизав він плечима.
— Ти що, не бачиш, як вона звикла до тебе за цей місяць...
— Ну й що? Це ж моя донька!
— А ти подумав, як їй буде потім!.. Ти про неї подумав? По-моєму, це безжалісно... А втім, ти завжди був егоїстом...
— Але, Шурочко...
— Що — «Шурочко»?..
— Мені здається, ти перебільшуєш.
— Нічого я не перебільшую... Твоя колишня дуже розумна... Сама поїхала на місяць у санаторій, а...
— Але ж вона хвора. Поїхала лікуватися.
— Її ти жалієш. А мене...
— Шурочко!
— А може, вона це спеціально... Хоче через дитину вплинути на тебе...
— Та ти шо?! Як ти можеш... Ти ж знаєш... Я ж... Шурочко!
— Коротше — це було в перший і в останній раз. Ти не думай. Я нічого не маю проти твоєї дочки. Вона якраз непогана дівчинка. Але саме тому, що я зичу їй добра, я не хочу, щоб...
— Ну, добре-добре... Може, ти й права... Не будемо... Завтра вже повертається Наталка... Я одвезу Киру... А там побачимо... Ну, не сердься, Шурочко, не сердься... Тобі це так не личить. Ну, усміхнись.
Георгій Вадимович пригорнув Олександру Іванівну за плечі й цмокнув у щоку.
— Облиш. Люди дивляться... — Олександра Іванівна загасила сигарету об бильця, кинула в ящик з квітами й пішла в кімнату. Георгій Ваднмович за нею.
Вітя стояв і не міг зрушити з місця. Він увесь тремтів, наче його вдарило електричним струмом.
Більше Вітя її не бачив.
Весь наступний день він пробув на балконі, але Кира так і не вийшла, не з'явилася.
XIII
Злана Великого у Зландії боялися всі. Всі, крім двох. Крім його дружини Злари і сина Зланика.
Хоч Злан і називався Великий, Злара була більша за нього.
Насправді Злан був не такий уже й великий, по-справжньому великі в нього були тільки совині очі. А сам він був маленький, навіть хирлявий. І коли сидів на троні, то підкладав аж чотири подушечки.
Злара була дебела, з боксерською шиєю і товстелезними, як колоди, руками. Коли їй щось не подобалось і вона казала «Тьху!», від того «Тьху!» вилітали шибки у вікнах. Тому вікна у палаці завжди були відчинені.
За обідом Злара з'їдала порося і закусувала трьома кроликами.