— Тато! — кричить Вітя.
Але в сірому присмерку підземелля бачить — поряд нема нікого.
Крізь вузеньке заґратоване віконце вгорі пробивається скупе світло, яке дає можливість розрізнити голі кам'яні стіни, брудну цементну підлогу і залізні двері.
Крім Віті, у підземеллі — ні душі.
І раптом Вітя розуміє: тато — невидимка. Це ж він перечепив княгиню-графиню-баронесу, набив гулі прем'єр-міністру Підлизі-Підлотському та військовому міністру Руками-Махальському і надавав ляпасів самому королеві Зландії. Він! А хто ж?
Але чому ж він мовчить?
Йому, Віті, синові своєму рідному, він не може сказати тихенько хоч одне слово, одне слівце...
— Тату! Таточку! — благально шепоче Вітя. — Ну скажи мені що-небудь! На вушко... Я так хочу почути твій голос.
Але у відповідь — тиша.
— Ну що ж... — зітхає Вітя. — Значить, так треба.
Раптом Вітя бачить, що двері самі собою повільно-повільно розчиняються.
Вітя струшує з ніг мішок і виходить у вузький кам'яний коридор. Перед ним другі залізні двері. І ці двері повільно-повільно розчиняються й пропускають його ще в один коридор...
Так проходить Вітя крізь семеро дверей і опиняється у внутрішньому тюремному дворику, забрукованому великим круглим камінням, між яким пробивається трава. Дворик зовсім безлюдний.
Жодних дверей, крім тих, у які вийшов Вітя, нема. З усіх боків високі стрімкі стіни.
Вітя розгублено озирається.
І раптом просто з стіни виходить Міс Таємниця.
Вітя кидається до неї.
— Тут тато! Мій тато тут! Я чув його подих, його руки... Я вас прошу — зробіть так, щоб я його побачив. Зробіть! Я вас благаю! Будь ласка!
Міс Таємниця довго дивиться на Вітю синіми бездонними очима й мовчить.
— Ну, будь ласка!.. — благально складає руки Вітя.
— Почекай. Так треба... — ледь чутно говорить Міс Таємниця.
— Ну чому? Чому?
— Так треба...
Ох, оце «так треба», це незбагненне, незрозуміле, невблаганне «так треба!».
А може... Може, він виконує важливе відповідальне завдання? Тому й невидимка.
Вітя скрушно зітхає. Якусь хвилю мовчить, потім питає:
— А як же все-таки буде... з визволенням? Я просто не знаю Що тепер робити? Льодоруба в мене забрали, а голими руками Грубого Яна та Просто Філю хіба здолаєш...
Очі Міс Таємниці теплішають, у них загоряються світлі вогники.
— Нового льодоруба і ключа від в язниці може зробити Вася з Добряндії... Будемо звертатися до нього?..
— Будемо,— кивнув Вітя.
І от він не міг би навіть сказати, чи знову ж таки на чарівній мітлі, чи якимось іншим чином дісталися вони в Добряндію, але сталося це якось дуже швидко. Не встиг Вітя й оком змигнути, як вони вже були на знайомому березі річки.
А втім, знайомого там лишилося дуже мало. Не було ні чепурненьких хаток під стріхою, ні кучерявих вишневих садків, ні зеленої левади. Натомість височів великий багатоповерховий будинок і ще якісь будинки із скла та бетону. Земля між ними була вкрита асфальтом, по якому безшумно рухалися якісь машини. І в самих будинках щось безперервно рухалося.
Ніде не було видно ні душі. Ні в машинах, що рухалися по асфальту, ні в будинках, ні в скляних оранжереях з однаковісінько підстриженими, наче штучними, неживими деревцями.
— Ой, а де ж люди? — здивовано спитав Вітя.
Не кажучи ні слова, Міс Таємниця повела його між будинків в якийсь закуток. Там, просто на асфальті, притулившись спиною до стіни, сидів дядя Вася. Неголений, нечесаний, у пожмаканому одязі, він був схожий на американського безробітного, як їх ото показують у документальних кадрах по телевізору. Обхопивши руками коліна і поклавши на них голову, дядя Вася мляво й байдуже дивився перед собою.
— Ти зараз станеш видимим, — тихо прошепотіла Віті Міс Таємниця, — бо інакше не зможеш домовитися з ним...
І Міс Таємниця зникла.
Вітя підійшов ближче до дяді Васі.
— А-а, Вітьок! Здоров, — не міняючи ні пози, ні байдужого виразу очей, сказав дядя Вася.
— Здрастуйте... Що це з вами? — стурбовано спитав Вітя.
— А що? Щасливе життя... — гірко усміхнувся дядя Вася. — Ніякої турботи, ніякої роботи. їж, пий, веселись, не хвилюйся, не журись... Все робиться само.
— Вас — що? Пригноблюють, не годують?
— Та ні... Чого там. Годують. Допомогу видають регулярно. Але... — дядя Вася зітхнув. — Нікому я не потрібен. Не по-трі-бен... Розумієш? Ніхто від мене нічого не чекає, нічого не хоче. Немає в мені потреби. Все за мене робиться само, автоматично... То хіба полізе в горло ота незароблена допомога? Га? Скажи. Не хочу я тієї допомоги! Мені зароблений черствий шматок хліба смачніший за найсоковитіший дармовий біфштекс. — Дядя Вася похитав головою. — Знову ж таки Альховка мене турбує. Пропадає, гине хлопець, як руда миша. Курити почав. Вино п'є. Оту дурну заокеанську музику день і ніч слухає. Про Зландію вже почав говорити з якимсь інтересом. Боюсь, щоб... Ех, той Адечеес найбільший ворог людства, я тобі скажу... Ну, що то за життя без праці!.. Безробіття — гірше будь-якої хвороби. Сенсу життя немає, розумієш!.. Нецікаво жити на світі, — дядя Вася безпорадно розвів руками.