Вітя опустив очі.
Та то ж він винен у всьому. То ж він сказав колись, що якби був чарівником, то зробив би так, щоб усе робилося само.
А виходить, що то не добро, а лихо. Що позбавляти людей роботи — чи не найбільше зло у світі.
Вітя стрепенувся:
— Дядю Васю! Та я прийшов просити вас зробити мені льодоруба й ключа.
— Що?! — стрепенувся й дядя Вася. — Зробити? Льодоруба й ключа? Зро-би-ти?.. — дядя Вася раптом втягнув голову в плечі, сторожко озирнувся на всі боки і приклав палець до вуст. — Тс!.. Тихо! Щоб не почув отой пришелець. — Він обійняв Вітю за плечі й гаряче прошепотів йому на вухо: — Це ж здорово! Розумієш... Це ж... Слухай, а давай і Альховку гукнемо... Га?.. Давай...
— Авжеж, авжеж, — закивав Вітя.
— І тітоньку Гортензію... Хай держака для льодоруба теше...
— Ага, ага, — знову закивав Вітя.
— І бабусю Добряну. Вона хоч і старенька, але вогонь роздмухувати може. Це ж кувати треба. Кувати! Розумієш Це ж така цікава робота. Це ж... Ех!
Альховку вони знайшли в оранжереї. Він сидів під пальмою з навушниками від магнітофона. Очі в нього були застиглі й безтямні.
Дядя Вася зірвав з нього навушники, схопив за плечі, потрусив добряче і пояснив, у чім річ. В очах Альховки засвітилося.
Тітоньку Гортензію й бабусю Добряну теж умовляти довго не довелося.
І незабаром усі вп'ятьох вже пробиралися до залишків лісу, шо тулився між височенних кам'яних будинків.
Скоро у саморобній кузні, наспіх змайстрованій під віковічним дубом, весело палахкотів вогонь.
Та не встигли вони приступити до роботи, як просто з неба, ламаючи гілки, з'явився чарівник.
— Це що таке? Хто дозволив? Що це робиться? — верескливо закричав він.
Але дядя Вася рішуче виступив наперед.
— Ану, одійдіть, громадянин чарівник! Не заважайте. Не робіть вітру!.. Те, що треба, те й робиться. І дозволу знову ж таки ні в кого питати не будемо. От!
— Що?! — чарівник так і присів. — Невдячні фанатики! Ви не варті моєї доброти! Позбавляю вас усього, що вам дав. Ап!
І вмить усі величезні будинки, усі машини, увесь бетон і асфальт — усе зникло. І сам чарівник теж зник. На березі стояли чепурненькі хати, оточені вишневими садками. А за ними зелена левада, і заквітчаний луг, і переліски.
XVI
Це було у той день, який Боря Жабський оголосив днем доброго ставлення до бабусь.
Боря Жабський раз у раз оголошував то тиждень виконання домашніх завдань, то декаду чемних стосунків з батьками, то день ввічливого ставлення до дівчаток...
Навряд чи Боря Жабський сам це вигадав. Мабуть, він наслідував когось із старших — брата десятикласника чи навіть батька. Батько Борі Жабського був артист філармонії. Колись це називалося конферансьє, тепер — ведучий програми, майстер розмовного жанру. Він весь час роз'їжджав з концертними бригадами по санаторіях та будинках відпочинку. Батька Боря Жабський не боявся. З усіх на світі він боявся тільки свою бабусю.
Бабуся Борі Жабського ніколи не кричала, не підвищувала голосу, але коли вона дивилася на вас своїми світло-сірими очима з чорними, колючими, як два гвіздки, зіницями, вам ставало моторошно, у вас обривалося щось усередині і ви одразу відчували себе у чомусь винним. Вітя ніколи не бачив, щоб вона всміхалася. Боря Жабський якось сказав Віті:
— Мені б таку бабусю, як у тебе, — у мене щодня було б Перше травня.
День доброго ставлення до бабусь Боря Жабський оголосив не випадково.
— Хлопці, — сказав Боря, — після уроків підемо на Бессарабку і купимо своїм бабусям по букетику пролісків. Понад усе на світі бабусі люблять проліски за тридцять копійок. У кого не вистачає, я додам. У мене карбованець.
Жабський любив широкі жести.
Був кінець березня. Сніг уже розтанув, земля дихала вільно, і з Ботанічного саду віяло таким свіжим, таким запашним весняним духом, що аж памороки забивало.
«Як там мій «секрет»?» — подумав Вітя.
Це бабуся Світлана розказала йому колись, як вона з друзями робила у дитинстві «секрети» в Ботанічному саду. Викопували ямку, клали туди якусь дрібничку — ґудзик, значок, маленьку іграшку, перебивну картинку або й просто камінець, — накривали зверху склянкою і притрушували землею. Це й був «секрет».