Минулої осені Вітя й собі зробив у Ботанічному саду «секрет». У тому місці, де поворот алеї, де росте величезний віковий дуб, де вискочила колись із кущів на мітлі бабуся Світлана і де вперше відбувся для Віті перехід від дійсності до казки і від казки до дійсності.
Вітін «секрет» незвичайний. Навіть бабуся Світлана не знає про нього. У глибоченькій ямці серед густої трави під дубом лежать, прикриті зеленою склянкою, кілька апельсинових зернят, почорніла суха бананова шкуринка, синє пластмасове коліщатко від давно поламаної іграшки й акуратно складена яскрава обгортка від шоколадки.
Для стороннього ока все це не має жодної цінності, все це сміття. Для Віті — це скарб. Тому що це було від тата. І зернята марокканських апельсинів, і бананова шкуринка, і шоколадка, і коліщатко від іграшки. Все це було з Африки, все було прислане колись татом.
І всю зиму Вітя думав про той «секрет», і йому приємно було думати, що в Ботанічному саду в землі, під снігом лежить його маленький скарб. І ніхто-ніхто в усьому світі не знає про це. І ніколи не дізнається.
Лише одній людині Вітя відкриє свій «секрет». Татові.
Коли тато приїде, Вітя поведе його у Ботанічний сад і покаже.
І тато зрозуміє, як Вітя чекав його, як скучав, як лічив дні й хвилини, як любить його. І тато мовчки схопить Вітю на руки, обійме, притисне до грудей, і Вітя відчує на своїй щоці татків подих...
Заради цієї миті варто жити й чекати...
Хлопці проминули Ботанічний сад, університет і гайнули через парк навскоси, повз пам'ятник Тарасові Шевченку.
Вони вже виходили з парку.
І раптом...
Вітя став як укопаний.
Хлопці обернулися, пройшовши вже метрів із двадцять.
— Зайчику! Ти що! — гукнув Алик Здоровега.
Вітя перевів на них скляний, якийсь безтямний погляд.
— Та ти що?! — нетерпляче гукнув Боря Жабський.
Вітя наче опам'ятався, махнув їм рукою:
— Ідіть!.. Я... я потім... Мені... треба.
Вони зрозуміли це по-своєму.
— Ну, давай! Біжи, а то ще... — Алик Здоровега зареготав.
Всі засміялися й пішли далі.
Вітя біг додому як оглашенний. Він наштовхувався на людей, двічі перечіплявся й падав. Підхоплювався й знову біг.
У квартиру увірвався мов вітер.
— Бабусю! Бабусю! Швидше! Я... я бачив його! — захлинаючись, закричав Вітя.
Бабуся Світлана страшенно зблідла і, ледь розтуляючи губи, спитала:
— Кого?
— Тата! Тата!.. Як ти не розумієш.
— Що-о?.. Що ти говориш? — вражено прошепотіла бабуся Світлана. — Де, рибко моя дорога?..
— У парку Шевченка! Фотографія! Ще вчора її не було! Я знаю! Точно. Ходімо! Ходімо швидше!..
Бабуся Світлана довго не могла попасти тремтячою рукою у рукав пальта.
— Ну що... що ти вигадав?.. Він же в Африці... Яка фотографія? Звідки?
Вже на сходах Вітя, знову ж таки захлинаючись, заговорив, тихо пришіптуючи, наче боявся, щоб хтось не почув:
— Ну, ти ж знаєш фотоательє у парку Шевченка. Там фотографії у вітрині. Письменники, артисти, Герої Радянського Союзу. Я їх всі-всі знаю. А сьогодні раптом дивлюсь — тато!
— Та то не тато, — теж чогось стишивши голос, проказала бабуся Світлана. — Ти помиляєшся.
— Не помиляюсь! Не помиляюсь! — вперто шепотів Вітя. — От побачиш!..
...У вітрині фотоательє поряд з портретами відомих письменників, артистів і Героїв Радянського Союзу висів портрет спортсмена у тренувальному костюмі з білозубою променистою усмішкою.
— Ну?! — торжествуюче підняв Вітя очі на бабусю Світлану.
Розчервоніла чи то від швидкої ходи, чи то від хвилювання бабуся Світлана пильно-пильно дивилася майже хвилину на портрет, потім перевела подих і сказала:
— Дуже... дуже схожий... Але... не він...
— Ну як? Придивись краще! То ти просто погано бачиш.
— Та ні... Не в цьому справа... От ходімо спитаєм у фотоательє.
У фотоательє сказали, що то портрет чемпіона України з боротьби, заслуженого майстра спорту, сталевара з Дніпропетровська Анатолія Боярчука.
— Ну, от бачиш, — Віті здалося, що бабуся Світлана зітхнула з полегшенням.
...Дома Вітя довго роздивлявся татові фотографії.
Бабуся Світлана заквапилась і кудись пішла, щось їй було дуже треба.
Вітя сидів на тахті, підібгавши ноги, й дивився, дивився на татові фотографії...
Ех, поїхати б у ту Африку і знайти тата!
А що? Сісти на площі Перемоги в автобус, доїхати до Борисполя, до аеропорту, там пробратися нищечком у літак, який летить в Африку, і...
Бували ж такі випадки, що хлопці «зайцями» літали в літаках. Вітя навіть десь читав про це. І Боря Жабський розказував, що колись збирався летіти «зайцем» на Кубу.