— О! Штука! О! Штука!..
Вони так захопилися грою, що навіть не звернули на Вітю ніякої уваги. І тільки коли м'яч підкотився Віті під ноги, Просто Філя заблимав на нього очима і здивовано вигукнув:
— Диви! Визволитель! Прийшов...
Грубий Ян зміряв Вітю грізним поглядом з голови до ніг і сказав:
— Маєш щастя, що в мене сьогодні день ввічливого ставлення до чужинців... Ану йди звідси, поки я добрий! Ану!
Але Вітя не відступив. Шалена рішучість охопила його. Альховка он цілого «кодла» не побоявся, виступивши проти всіх. І нічого. Вони його навіть ще більше заповажали, пальцем торкнути не сміють. То що він якихось двох злякається!
— Ану самі йдіть звідси! — вигукнув Вітя.
Побачивши, що слова не допомагають, він змахнув льодорубом і бебехнув по залізних плечах спершу одного, потім другого. Заскреготіло бляхою по каменю. Обидва посідали на землю.
— Ну чого ти? — підняв руку, захищаючись, Грубий Ян. — Так би й сказав...
— А то одразу льодорубом! — плаксиво скривився Просто Філя.
— Іди — звільняй! Дуже вона нам треба, — махнув Грубий Ян.
— А то одразу льодорубом! — повторив Просто Філя.
Вітя кинувся до брами. Сунув ключа в замок. Заскрипів замок, відмикаючись. Розчинилися ворота в'язниці. І побіг Вітя, не чуючи ніг. Тільки лунко ляскали сандалики спершу по цементній підлозі, потім по крутих кам'яних сходах нагору, у вежу, потім знову по цементній підлозі...
— Вітю! — знайоме голубеньке платтячко в синю горошину метнулося з темряви назустріч йому.
Він схопив її за руку.
— Швидше! Швидше!
Потім зникли десь і в'язниця, і стражники, і кам'яний мур.
Узявшися за руки, вони бігли безкрайнім заквітчаним полем.
— Ти житимеш тепер у нас, — кидав він на бігу гарячі слова. — Ти житимеш з нами... У мене такий тато! Такий тато! От побачиш!..
— Ага... Ага... — захлинаючись, тільки й повторювала вона.
Він повернувся до неї. Сльози текли по її щоках.
— Чого ти плачеш?
— Не знаю... Не знаю... — знизувала вона плечима. І продовжувала плакати.
І раптом Вітя відчув, що він плаче теж.
Узявшись за руки, вони біглн безкрайнім заквітчаним полем.
Бігли і плакали.
І не могли спинитися.
А потім... Потім з'явилася Міс Таємниця.
І вони вже не бігли, а летіли.
Було небо, таке ж безкрайнє, тільки синє-синє. І синій лагідний теплий вітер куйовдив їм волосся.
І вони вже не плакали, а сміялися...
Міс Таємниця, обернувшись, дивилася на них, і в її очах чомусь був сум і співчуття. Чому?..
Раптом небо почало дивно звужуватись. Вони летіли в якийсь світлий квадрат. І враз зупинилися.
— Ну, злазьте! — почувся тоненький, наче дівчачий, голос.
І водночас залунали звуки віолончелі, низькі, оксамитні і немов з глибини серця...
Вони стояли на краю мольберта. Знизу їм усміхалася старенька кумедна бабуся, запнута хусткою, зав'язаною на потилиці так, що кінці стирчали ззаду, наче заячі вушка.
В одній руці вона тримала палітру, в другій довгий пензель. Все обличчя її, щоки і навіть ніс були забруднені свіжою фарбою.
А трохи далі на старовинному стільці з гнутими ніжками сидів старенький кумедний дідусь у голубому фраку і грав на віолончелі.
Дідусь дивився на них безцеремонно, просто у вічі круглим цікавим поглядом, так. як дивляться тільки дуже старі люди.
Перед ними була знайома Віті кімната з картинами замість вікон, з старовинною бронзовою люстрою (гірлянда скляних матових абажурів у вигляді біло-зелених водяних лілій). І новорічна ялинка з дивовижними прикрасами й запаленими свічками в кутку. І ширма, гаптована гладдю, — рожеві фламінго серед лілій і очерету.
— Злазьте! — повторила кумедна бабуся і торкнула їх обох довгим пензлем.
Вітя стрибнув на паркет і подав руку, допомагаючи царівні Кирі. Вона стрибнула теж.
І одразу ж увірвалася музика. Дідусь опустив смичок.
Вітя глянув — застигле полотно на мольберті з намальованим небом і мітлою відбивало бліками світло люстри. Звичайна собі картина.
Міс Таємниця зникла.
— Ну от, усе гаразд, — кивнула, усміхаючись, стара художниця.
І Вітя раптом відчув нестримну радість.
Авжеж! Усе гаразд!
Він тримає за руку цю таку дорогу йому дівчинку в голубому платтячку в сині горошини, з гривкою русявого волосся, з виткими кучерями на скронях, з бірюзовими сережками... Він знає, що це Кира з нижнього балкона. І водночас це чарівна Добринка з казкової Добряндії. І в цьому нема нічого дивного...