От зараз вони спустяться гвинтовими сходами на площадку, зайдуть у квартиру і...
Вітя чогось певен, що тато вже дома. Дома, дома, авжеж дома!
Тато вже приїхав, і він усе знає. І чекає і Вітю, і Киру.
Передчуття подвійної радості — від такої довгожданої зустрічі з татом і від того, що тепер Кира житиме з ними — переповнює Вітине серце таким солодким щемом, що починає щипати в очах.
Вітя стискає Кирину руку, і вони йдуть до дверей, маленьких дверей, що ведуть на скляний «ліхтар» над сходами. Уже видно денне світло і брудиі запорошені шибки «ліхтаря».
Але таємнича кімната чогось стає такою великою... І вони все йдуть і йдуть...
XVIII
У Марії Іванівни дуже розболілися зуби, і вона змушена була йти до лікаря. Дала дітям домашнє завдання і одпустила їх з третього урока.
Був кінець квітня. Погода стояла така тепла, що Вітя скинув курточку і ніс її під пахвою.
Коли надворі весна і вас одпустили з третього урока, який у вас може бути настрій? Прекрасний! У серці співають солов'ї, а в очах цвітуть троянди. І світ такий безмежно сонячний...
Перед дверима в свою квартиру Вітя все-таки накинув курточку. Нащо хвилювати бабусю Світлану. Він подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге. Ніхто не відчиняв.
«Мабуть, кудись пішла. В магазин чи на базар абощо. Вона ж не чекала, що я так рано повернусь».
Вітя понишпорив у портфелі, знайшов ключа (у другому класі він категорично відмовився, щоб бабуся Світлана водила його до школи, ходив сам, а на всяк випадок бабуся дала йому ключа); одімкнув, зайшов і одразу радісно зойкнув:
— Мама приїхала!
у коридорі стояв знайомий мамин рюкзак і велика спортивна сумка.
Вітя кинувся в кімнати.
Бабуся Світлана і мама були на балконі. Тому вони й не чули дзвоника.
Вони стояли, зіпершись на поручні, спинами до кімнати, і не чули, не бачили, як Вітя підійшов до балконних дверей.
Бабуся Світлана тримала в тремтячій руці сигарету. Колись бабуся курила, але, як народився Вітя, кинула. І лише іноді, коли дуже хвилювалася, нервувала, — закурювала.
— Не можу, не можу я більше... — схлипувала бабуся Світлана. — Ти їздиш, тебе нема, а я... Я думала, що в мене буде інфаркт отам, біля фотоательє...
— Хто ж міг подумати, що він стане чемпіоном, цей Толик з Дніпропетровська, — винувато знизала мама плечима. — Я думала, що його фотографії ніколи...
— Я не можу вже дивитися йому в вічі... І без кінця щось вигадувати... Він весь час мене питає. Ми домовились, пам'ятаєш, що, коли він підросте... Він, по-моєму, вже підріс...
Мама важко-важко зітхнула:
- Ти хочеш, щоб я сказала: «Твій тато негідник. Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Він покинув мене й тебе, як тільки ти народився. І втік. Навіть не захотів глянути, який ти є... Все життя парубкує. Тікає від аліментів...»
— Ні! Ні!..
— А що ж ти хочеш?
— Я не знаю... — розгублено сказала бабуся Світлана.
Мама знову тяжко зітхнула і, взявшись рукою за щоку, скрушно похитала головою:
— Ну чому, чому ми не сказали одразу, що він помер? Чому?.. Це все ти! Твої фантазії!..
— Я хотіла, як краще... Щоб не травмувати Зайчика... Мені здавалося... Я хотіла... — голос у бабусі був такий винуватий.
Далі Вітя вже не слухав. Небо розкололося і впало на землю. Вітя задихнувся.
Першим порухом його було кинутися на балкон, закричати.
Але в цю мить мама закрила обличчя руками й гірко заплакала. Вітя ніколи не міг спокійно дивитися, як плаче мама.
І Вітя метнувся геть з кімнати.
У коридорі він спіткнувся об кинутий на підлогу портфель, швидше механічно, ніж свідомо, схопив його й вискочив на сходи.
У світі вимкнувся звук.
Вулицями їхали машини, тролейбуси, трамваї... Але Вітя нічого не чув. У голові його була дзвінка тиша безодні...
Віковий дуб біля повороту алеї у Ботанічному саду недавно скинув торішнє листя і вже народжував нове — прозоро зеленів. То був дуб-нелінь, що всю зиму не скидає засохлого листя.
Вітя знайшов свій «секрет», розкопав його і тепер люто топтав ногами, судорожно схлипуючи.
Потім сів на землю і не заплакав — завив від нестерпного безкінечного болю, що розривав груди.
— Недовго музика там грала, недовго хлопець танцював! — голосом сусіда з третього поверху Георгія Вадимовича сказав Злан Великий. І зареготав.
Небо гінко гнало кудись хмари — білі, кучеряві і байдужі...
— Ти житимеш тепер у нас... Ти житимеш з нами... У мене такий тато! Такий тато! От побачиш! — почув Вітя свій голос і не впізнав його.
З гілки дуба злетіла велика сіра ворона і, голосно каркаючи, перелетіла на сосну.