Вітя вже знав, чого бабуся Світлана зітхає перед цією картиною. Якось, стоячи отак, вона тихо прошепотіла:
— Твій дідусь дуже її любив... Ми часто приходили сюди...
Дідуся Вітя бачив тільки на фотографії.
дідусь Віктор Семенович, доктор технічних наук, майстер спорту, альпініст, загинув у Гімалаях під час сходження на один з «восьмитисячників». Це сталося дуже давно, коли Вітіна мама ще була у третьому класі.
Кольорова фотографія дідуся висіла у найбільшій кімнаті старовинним комодом. Молодий альпініст у зеленій брезентовій штормівці і червоній плетеній шапочці з білим помпоном, до якого аж ніяк не тулилося слово «дідусь», весело усміхався, мружачись від сонця на тлі засніжених гірських вершин.
Вітю назвали Віктором на його честь.
З одного боку фотографії висів на стіні альпіністський льодоруб, з другого — тенісна ракетка. Льодоруб був, звичайно, дідуся, а ракетка бабусина. Бабуся Світлана колись теж займалася спортом. Була першорозрядницею з тенісу.
І зараз вона ще любила спорт, була завзятою болільницею.
З Віті бабуся Світлана теж хотіла зробити спортивного хлопчика. Коли йому минуло чотири роки, вона повела його в басейн, але він у перший же день застудився і місяць пролежав із запаленням легенів. Слабеньке в нього було здоров'я. Від самого народження. Бабуся Світлана, що називається, трусилася над ним. А він однак весь час хворів. Навіть у дитсадок, не зміг ходити.
III
У коридорі було напівтемно.
Але Вітя бачив, що таємнича незнайомка не торкнулася ні замків, ні ланцюжка...
Двері розчинилися самі, наче й не були замкнені.
Вони вийшли на площадку.
Це був четвертий поверх старого чотириповерхового, побудованого ще до революції будинку.
Високо вгорі, над сходами, був так званий «ліхтар» — величезне, покреслене на десятки квадратних шибок вікнище, над яким ще далі на даху здіймалося гостроверхе скляне шатро.
Між вікнищем і скляним шатром була довга, через усе горище, дощана дерев'яна шахта. І в тій шахті невеликі двері. Ті двері завжди здавалися Віті загадковими. Для чого вони? Невже хтось міг наважитися вийти з них і ступити на завжди брудні запорошені шибки того величезного вікнища?
У Віті завжди лоскотно хололо в грудях, коли він думав про це. Він уявляв собі, як провалюється цей хтось і з гуркітливим дзвоном летить униз, у проліт сходів на цементну долівку, на якій острівцями світилися жовто-червоні візерунчасті квадратики колишньої кахляної підлоги... Та загадкові двері були завжди замкнені. Ніхто ніколи не виходив з них не ступав на запорошені брудні шибки.
І от зараз...
Двері були відхилені.
Навстіж.
Жахно чорнів довгастий прямокутник отвору.
Більше того — з площадки до них вели старовинні, з залізними завитушками гвинтові сходи.
Звідки вони взялися?
Їх ніколи тут не було!
Незнайомка обернулася, і Віті здалося, ніби він помітив за вуаллю підбадьорливу усмішку. Хоча напевне цього сказати він би не міг. Він, як і раніше, не бачив її обличчя. Лише тьмяний блиск великих синіх очей.
Так само мовчки, беззвучно, не кажучи ні слова, вона почала підніматися гвинтовими сходами вгору.
Все всередині у Віті було скуте наче крижаним панцером, але якась всевладна невідпорна сила штовхала його вперед.
Десь на денці свідомості ворухнулася думка: «А як же квартира? Я ж лишаю її незамкнену... Що скаже бабуся Світлана?» — Але ця думка одразу ж згасла.
Піднімаючись сходами, Вітя проминув залізну коробку розподільчого щита і згадав, як два дні тому новий їхній сусід електрослюсар Володя копирсався тут, стоячи на драбині, а молода дружина тримала його двома руками за йогу (щоб, як ненароком вдарить струмом чоловіка, вдарило б і її). Не було цих гвинтових сходів! Точно не було!..
— К-куди... ч-чого? — ледь прошепотів Вітя. Але вона почула.
І обернулася.
— Ти ж хочеш його зустріти... побачити? — одним подихом тихо спитала вона.
У Віті завмерло серце.
Він одразу зрозумів — про кого вона каже.
Він рвучко кивнув головою.
І от Вітя вже стоїть перед розчиненими дверима. Стоїть і дивиться в непроникну темряву горища, в якій щойно зникла загадкова незнайомка.
«А я молодець!.. Не боюсь... не тікаю... От би знав тато!» — майнула в нього думка.
І враз спалахнуло світло.
І в той же час пролунав тоненький лагідний голос:
— Будь ласка, заходь! Просимо!..
IV
Все своє дошкільне дитинство Вітя провів удвох із бабусею Світланою. Але не можна сказати, що це було таке вже нещасливе дитинство. Бабуся Світлана вміла замінити йому маму, тата, друзів — усіх!