— Ой! Та ви що! Це ж... — замахала бабуся Світлана руками.
— Не лякайтесь, сусідко, — твердо сказав дядя Вася. — Давайте краще потихеиьку розвантажувати аварійний об'єкт.
І дядя Вася почав обережно знімати з мансарди всі оті казкові речі. Бабуся йому допомагала. І Вітя по змозі теж (хоч йому й казали, щоб він не крутився під ногами).
Речі розносили по кімнатах і по коридорах, щоб звільнити у кухні оперативний простір.
А потім дядя Вася й Альховка принесли дошки, інструмент і приступили до діла.
Капремонт тривав не один день. То була каторжна робота. Довелося міняти майже всю основу мансарди. Що не зачепиш, воно все гниле, трухляве.
Вітя тоді вперше зблизька побачив, що таке важка фізична праця. Коли жили на шиї від напруги надималися так, що, здається, от-от лопнуть, коли піт струмками тече за комір і сорочка, висихаючи, вкривається білим нальотом солі.
І раптом Вітя подумав, що, може, зараз отам, у далекій Африці, його тато теж так працює. Бабуся Світлана завжди ж говорила, що тато дуже працьовитий, беручкий до роботи і на всі руки майстер, сам усе робить, ніколи не сидить без Діла. І хоча він інженер, але не цурається фізичної праці і, коли бачить, що в робітників щось іде важко, скидає піджака и кидається у самісіньке пекло.
Щемкий біль жалю торкнув Вітине серце. Він тоді дуже переживав, дивлячись иа дядю Васю й Альховку.
І якось увечері не витримав і сказав, зітхнувши:
— Ех! Якби я був чарівником, я зробив би так, щоб уся-вся робота виконувалася машинами. Щоб дядя Вася і Альховка не мучилися... І всі взагалі!
— Зайчику мій! Чарівнику мій дорогий! — розчулено обняла Вітю бабуся Світлана.
Альховка мовчки всміхнувся. А дядя Вася поправив жовтий олівець, що стирчав у нього за вухом, і поклав Віті на плече шкарубку, мозолясту руку:
— Та ні, Вітьок, то радість — бачити, що ти щось можеш... Колись сам це збагнеш.
Після капремонту мансарда стала для Віті ще принаднішою, ще дорожчою.
V
— Будь ласка! Заходь! Просимо!..
Вітя ступив крок — і опинився у великій кімнаті, заставленій старовинними меблями. З ліпної, як у їхній квартирі, стелі звисала старовинна бронзова люстра з гірляндою скляних матових абажурів у вигляді біло-зелених водяних лілій.
Вікон у кімнаті не було. Там, де мали б бути вікиа, висіли на стінах великі, у золочених рамах картини, на яких було намальовано те, що мало виднітися з вікна: дахи будинків, вулиця внизу.
Вітя одразу впізнав — це була їхня вулиця. Але нового будинку навпроти не було", а натомість стояв дерев'яний, двоповерховий, з вивіскою «Москательная лавка». І вулицею їхали не автомобілі, а прольоткн, запряжені кіньми. Тобто це була їхня вулиця сто років тому.
Посеред кімнати височів мольберт, а на ньому — теж велика, без рами картина. Що на ній було намальовано, Вітя не бачив.
Він бачив тільки зворотний бік полотна, що нерівно стовбурчилося на загинах, прибитих до підрамника.
З-за мольберта визирала старенька кумедна бабуся, запнута хусткою, зав'язаною на потилиці так, що кінці стирчали ззаду, наче заячі вушка. В одній руці бабуся тримала палітру, в другій довгий пензель. Усе обличчя її, щоки і навіть ніс були у різноколірних мазках свіжої фарби.
Поруч з мольбертом на старовинному стільці з гнутими ніжками сидів теж дуже старенький і кумедний дідусь у голубому фраку, у білій крохмальній сорочці і в крапчастому галстуку-метелику.
Дідусь був зовсім лисий, тільки з-за великих відстовбурчених вух стирчали вбік сиві пасма ріденького волосся. Дідусь тримав віолончель.
За стільцем, на якому сидів дідусь (Вітя аж здригнувся від несподіванки), стояла знайома ширма з їхньої мансарди — рожеві фламінго серед лілій і очерету. Але гаптований гладдю шовк був зовсім цілий. Усе було дивне, але найбільше вразила Вітю ялинка, прикрашена, розцяцькована чудернацькими іграшками новорічна ялинка, що стояла в кутку кімнати, і на ній горіли маленькі свічечки.
«Але ж зараз вересень! До Нового року ще три місяці», — розгублено подумав Вітя. Більше нічого подумати він не встиг, бо в цей час бабуся тоненьким і не стільки старечим, скільки дівчачим голосом промовила:
— Заходь, Вітю, заходь... Ми чекаємо тебе, — вона обернулась до дідуся. — Це онук Світланки, правнучки Федора... Вітя.
У прозоро-блакитних очах дідуся подив змінився на лагідну привітність.
— Симпатичний... дуже... — прошелестів дідусь, розтягуючи губи в усмішці. — Схожий на Федора... у дитинстві... Ах, Федір, Федір! Я ж не був проти одруження Антоніни. Ти даремно на мене думав.