У колективі досить швидко стає відомо, хто є хто. З'ясовується, наприклад, що Рая Фількіна — ябеда.
— Маріє Іванівно, а Здоровега смикнув мене за бантик!
Одночасно з'ясовується, що Алик Здоровега не дуже вихований і не дуже добрий. А Володя Барабаш — плаксій. Варто його зачепити, як він уже в сльози. А Оля Петровська — базіка.
— Ой, ви знаєте... ви знаєте... а я... а мені... а мене...
А Володя Барабаш — видумляка. Все плете якісь небилиці, які начебто з ним трапилися.
А Ніна Ковбасюк, м'яко кажучи, «жадина-помадина». Он вона стоїть, одвернувшись у куток, і похапливо, одну за одною їсть цукерки, щоб ніхто не побачив і, чого доброго, не попросив.
Про Вітю якась певна думка не склалася. Стало тільки відомо, що він — Зайчик. Боря Жабський підслухав, як бабуся' Світлана, провівши його в школу, поцілувала й сказала ніжно:
— Ну йди, йди, Зайчику мій...
Того ж дня на першій же перерві Жабський. пролітаючи стрімголов повз Вітю, закричав:
— Одскоч, Зайчику, бо на лапу наступлю!
А на великій перерві вже й Здоровега штовхнув його у дверях:
— Ну чого ти, Зайчику, плутаєшся тут! Ну...
І, коли після уроків бабуся Світлана кинулась до нього у вестибюлі: «Зайчику мій любий!..» — Вітя почервонів і, вперше відчуваючи неприязнь до бабусиної ніжності, пробурмотів:
— Не називай мене більше так. Ніякий я не зайчик.
Але було пізно. У класі він уже иа все своє шкільне життя став Зайчиком.
Звідки взявся той «зайчик»? Чи просто з маминої та бабусиної ніжності, з їхньої любові... Чи з тих маминих оповідей про його раннє дитинство.
Ще до школи Вітя часто просив маму, коли вона була вдома:
— Розкажи про те, як я був маленький...
Мама не була такою вигадницею, як бабуся Світлана і тато, не вміла розповідати таких казок, видумувати таких фантастичних пригод.
Але зате вона вміла з ніжністю розказувати, як Вітя був маленький. Як вона знайшла його в капусті.
— Ти лежав на капустяному листку маленький-маленький і гарненький-гарненький, як зайчик. Може, зайчик тебе й приніс. Бо як ти підріс, то страшенно любив хрумати сиру капусту. Ти ж і зараз любиш.
— Люблю, — кивав головою Вітя і пильно дивився на маму:
— А... а як же... це ж було взимку... Мій же день народження в січні?
— Авжеж, — наче сама дивувалася мама. — Холодно було. Ти ж лежав у такій пухнастенькій сірій шубці... Заячій. Я ж і кажу...
— А тато? Тато тоді що?.. — питав Вітя.
— А тато... — Мама на мить затиналася. — А тато тоді теж був. Аякже... Ми з ним удвох тебе знайшли. Тато узяв тебе на руки, притулив до грудей і почав дихати, хукати на тебе, бо ти замерз... Отак: ху-ху-ху!..
І Вітя наче відчував на своїй щоці подих тата.
Йому часто потім снилося, як тато дихає на нього. Той подих був теплий, приємно-лоскотний і такий рідний.
Віті завжди подобалося, що мама й бабуся Світлана називають його «зайчиком».
І от на тобі...
Життя складається з дрібниць. І доля людська теж залежить часом від незначних дрібниць.
Ну, що, здавалося б, такого в тому імені — Зайчик? А для Віті стало воно визиачальиим у ставленні до нього хлопців з класу. Ні з ким він наче й не сварився, ніхто його не бив, не ображав особливо. Просто хлопці його не помічали, ніби його в класі й не було. З першого дня стало ясно, що вій слабенький, кволий, що ні бігати, ні скакати, ні тим більше битися він не гараздий. Одним словом, Зайчик. І тому — чого з ним мати справу?
Добре ставлення до нього дівчаток завдавало Віті ще більших прикростей. Коли якась Рая Фількіна або Ніна Ковбасюк підходили й довірливо, як до «свого», схилялися й шепотіли: «Ох же той Жабський! Ох, Здоровега! їм аби тільки битися й гасати по коридору!» — Вітя червонів і не знав, куди подіти очі.
Одного разу, коли вони з бабусею Світланою поверталися після школи, Вітя раптом глибоко зітхнув і сказав:
— Ну коли вже приїде той тато!
Бабуся Світлана здригнулась і стала як вкопана серед вулиці.
— Чого це ти? Що таке?.. Що сталося? — якось злякано спитала вона.
— Нічого... — знову зітхнув Вітя. — Просто... Чого він не їде?
— Ну, Зай... Ой! Ну ти ж, рибочко, знаєш, віну важливому державному відрядженні... Виконує, ти ж знаєш... Мама казала... Скоро приїде... мабуть, після Нового року...
— І торік казали — після Нового року і зараз...
— Ну... ну, рибко моя, ну ти ж знаєш, він дуже гарний спеціаліст, він там так потрібен, його просять іще лишитися... Ну скоро вже, скоро... — голос у бабусі Світлани тремтів.
Вітя давно не бачив, щоб бабуся так хвилювалася. Навіть першого вересня...
— А що сталося, Вітю, сонечко, що сталося? Тебе хтось образив? Може, ударив? Куця моя! — В голосі бабусі вже була паніка, переляк.