— Та ні! — махнув рукою Вітя. — Ніхто мене не вдаряв. І не ображав. Просто...
Ну, що їй пояснювати, бабусі? Вона хороша. Дуже хороша. Кращої, мабуть, нема ні в кого. І мама хороша. Але вони жінки. А тут потрібен чоловік. Є в хлопчачому житті справи, які може зрозуміти тільки чоловік, тільки тато.
І у Віті ж такий тато!
Він завжди усміхається Віті з фотографії, що стоїть на письмовому столі у Вітіній кімнаті. Так весело, так сонячно, так променисто всміхається, як не всміхається ніхто в цілому світі. І очі в нього такі добрі, такі ніжні, такі розумні, що одразу видно, яка він людина.
А людина він надзвичайна. Коли бабуся розказує про нього, в неї самої очі саітяться, як дві зірочки.
Бабуся Світлана дуже любила Вітіного тата, свого зятя Гришу, Григорія Михайловича. Може, тому, що він вигадник, фантазер, як і вона. Чи тому, що він спортсмен? На тій фотографії, з якої він усміхається, він у спортивному костюмі.
Чи тому, що він взагалі взірець усіх чеснот, як вона вважала, — взірець людяності, мужності, чесності, доброти, благородства...
Незвичайна він людина.
І листи тато писав незвичайні. Дуже ніжні й веселі. І захоплюючі. Якісь казково-пригодницькі, фантастичні. У кожному листі була якась таємниця, загадка. То печера з доісторичними коштовностями. То НЛО, нерозпізнаний літаючий об'єкт. То невідоме науці плем'я гігантів у джунглях Африки, то колонія колишніх військових злочинців...
І в усіх тих татових захоплюючих казкових пригодах діяла добра й всевладна чарівниця — Міс Таємниця, яка нібито завжди допомагала йому, приходила, як вій писав, «на виручку» у скрутні важкі моменти. І все завжди закінчувалося гарно й весело. Тато називав її по-закордонному «Міс Таємниця», певне, тому, що сам був за кордоном. Мабуть, тато дуже скучав за Вітею, тому й писав такі листи.
Чимось ті листи нагадували бабусині казки. Вітя не знав, хто в кого навчився — тато в бабусі Світлани чи бабуся в тата. Але то не мало значення. Коли люди живуть разом і люблять одне одного, то часто переймаються звичками, інтонаціями, навіть словами. Вітя чомусь думав, що то бабуся Світлана надихалася татовими листами. Татові листи все-таки були цікавіші.
Шкода тільки, що тато не любив фотографуватися. З Африки він прислав лише кілька фотографій, та й то вони були групові, і тата на них було не дуже добре видно.
А кожну татову фотографію Вітя роздивлявся по тисячу разів і знав кожну деталь напам'ять. І ту, де він «крутить сонце» на турніку, і ту, де пливе в басейні, і ту, де біжить стометрівку на стадіоні. І ту, де несе маму на руках, а вона обняла його за шию, сховала обличчя в нього на грудях, а він сміється, і вітер куйовдить його волосся...
VII
На мітлі сидіти було дуже зручно. Навіть не відчувалося, що ти сидиш. Невагоме тіло наче само линуло в повітрі.
Незнайомка сиділа ззаду і тримала Вітю за плечі. Дотики її рук були приємно-ніжні, як у бабусі Світлани.
Вітя напівобернувся і звів на неї очі.
Вітер розмаював, розвівав чорну вуаль і довге м'яке волосся.
І знову Вітя не побачив її обличчя, а тільки великі сині очі за вуаллю.
— Ви — Міс Таємниця? - несподівано для самого себе спитав Вітя.
Незнайомка нічого не відповіла, тільки очі її засміялися й підморгнули йому.
І Віті раптом стало легко й весело. Наче він відчув подих тата.
На мить вони влетіли у велику білу хмару, потім виринули з неї, і Вітя побачив унизу землю.
Вони підлітали до величезного похмурого замку на горі. Велике вітражне вікно з намальованими на ньому страшними потворами було відчинене, і вони влетіли всередину замку.
У просторому напівтемному сирому залі стояв під стіною царський трон у вигляді роззявленої пащі жахливого страховиська, і на тому троні сидів хтось волохатий, зубатий, з очима, як у нічної сови. Вони плавно підлетіли майже до самого трону й приземлились на блискучий, як дзеркало, паркет, на якому були викладені з дерева різні потвори, ще страшніші, ніж на вітражах.
Холодні хижі очі з трону глянули прямо на Вітю, і він зіщулився від того погляду.
— Не бійся, — тихо прошепотіла йому на вухо Міс Таємниця. — Він тебе не бачить. Нас ніхто тут не бачить.
Перед троном стояли навколішки троє: двоє чоловіків (худий, з гачкуватим носом, і опецькуватий, з квадратними щелепами) і жінка з ріденьким волоссям, зібраним на потилиці в кумедний вузлнк, і гострим лисичкуватнм обличчям.
Жінка вклонилася до підлоги, аж стукнулася лобом, і почала противним скрипучим голосом: