Выбрать главу
3

Два роки минуло з того часу, як справдилася заповітна мрія Роде — він «володів» янтарною кімнатою. Але звикнути до цього доктор ще не міг. Він жив у своєму зачарованому світі, не знаючи, що відбувається навколо. А тим часом у світі багато що змінилося. Змінилося і становище на фронтах. Перемогам німецької армії настав кінець.

Це було рано-вранці 30 серпня 1944 року. Один з англійських військових аеродромів, як звичайно, жив напруженим і гарячковим життям. Техніки знімали з моторів чохли, перевіряли роботу приладів, бензовози снували туди й сюди по зеленому полю, у санітарній частині комплектували аптечки, в офіцерській їдальні готували підсилений сніданок.

Тим часом льотчики лежали групками на притоптаній чахлій траві, димили люльками, хоч це категорично заборонялося у звичайні дні. Але напередодні польотів їм дозволялося майже все — адже їх вважали національними героями Великобританії.

Розстебнувши шкіряну куртку на «блискавках» і кинувши на землю планшет, командир ескадрильї Генрі Джонсон витягся на весь зріст і задумливо подивився в голубе, здавалося, зовсім мирне небо.

— А чи знаєте ви, Біллі, куди ми летимо сьогодні? — спитав він другого пілота, який безтурботно уминав бутерброд.

— Ще б пак. Вдаримо по Кенігсбергу. Перепаде сьогодні цьому барлогу! Легко сказати — триста п'ятдесят важких бомбардувальників! Я думаю, від казарм і заводів не залишиться й сліду!

— Ви ще молоді і, пробачте мені, дурні, Біллі. Скільки вам років?

— Не так мало, як вам здається, Генрі: двадцять шість.

— О, це дурниця! Мені тридцять чотири, але я старший від вас на ціле століття. Я пережив Пірл-Харбор. Я був в Африці. Я потрапляв під розриви цих чортових «фау-два», вигаданих німцями! І зараз я скажу вам таке, від чого ваша шинка перетвориться на гірчицю. Відкладіть свій сендвіч, поки не пізно. Ну?

Білл зацікавлено глянув на командира, чекаючи каверзи. Але той лишався серйозним.

— Слухайте, мій юний і наївний друже: заводи і казарми Кенігсберга, долю яких ви наперед вирішили тут із властивим вам запалом, сьогодні залишаться майже неушкодженими. Або й зовсім неушкодженими.

— Як? Хіба політ відмінили?

— Ні. Політ відбудеться. Але бомби ми скинемо от сюди.

Джонсон узяв планшет, сів і поклав на коліна карту, вкриту жовтуватим целулоїдом.

— Бачите? Ось що ми бомбардуватимемо сьогодні: центр міста. Тут, наскільки мені відомо, — установи, університет, оперний театр, музеї у королівському замку і житлові будинки, тут лікарні і дачі, бібліотеки і готелі. Ясно вам, юначе?

Білл Уебб підхопився.

— Ви правду кажете, Генрі? Якщо це жарт — він занадто жорстокий!

Зелена ракета злетіла у повітря.

— Бачите сигнал? До машин! — вигукнув Джонсон, підводячись і застібаючи куртку. — На жаль, це не жарт, Білл. Росіяни — славні хлопці, я знаю, але вони дуже поспішають вперед. А декому у нас в Англії це не до вподоби. Та й поділити з ними лаври перемоги навряд чи погодяться наші генерали. Ось чому ми й летимо сьогодні. Не раджу говорити про це. Ми присягали, і наш обов'язок — служити королеві.

Ескадрильї бомбардувальників ішли на великій висоті. Лінію фронту вдалося пройти благополучно, тільки один літак втратив висоту і відразу, потрапивши під загороджувальний вогонь, клюнув носом і пішов униз, лишаючи за собою чорний шлейф диму. Решта, вирівнявши стрій, строго заданим курсом летіли далі.

Вдалині з'явилася витягнена із заходу на схід коричнево-зелена смуга.

— Приготуватися! Кенігсберг! — почулось у навушниках шлемофона. — йдемо на зниження!

Командир ескадрильї Джонсон торкнувся рукою нагрудної кишені куртки. Там — він немов бачив її — лежала невеличка фотокартка: дружина і крихітка Джен, — кучерява білявка з кумедною лялькою в руках, рожевощока, безтурботна. Скільки таких Джен ховаються тепер з матерями у темних підвалах і бомбосховищах, притискаючи до грудей своїх ляльок! Джонсон різко струснув головою. Не час думати про це. У командира повинні бути холодний розум і сталева воля…

— Приготуватися до бомбометання! — уривчасто наказав він. — Квадрат 44–22. Увага!

У дзеркальце, прикріплене спереду, він бачив, як пополотнів другий штурман. Певно, цей хлопчисько Уебб все-таки проговорився. А втім, це не має значення.

— Увага! — повторив командир. — Ап!

Другий штурман натиснув кнопку. Джонсон уявив собі, як внизу, під черевом літака, відкрилися люки і важкі туші фугасок ринули вниз. Він виглянув у віконце. Ось вони: каплеподібні, тупорилі, чорні, летять, немов поспішають випередити одна одну. Частки секунди. Зараз почнуться вибухи.