У ці дні на подвір'ї замка лежали двадцять сім дерев'яних ящиків. Біля них громадилися подушки, перини, ватні ковдри.
Десять робітників і службовців музею під наглядом закутаного у хутряну пелерину Роде бережно виносили з бункера під рестораном «Блютгеріхт» деталі панно янтарної кімнати. 20–30 метрів відділяли вхід у підвали від ящиків, але цю відстань проходили черепашачою ходою. Варто було кому-небудь ступнути трохи швидше, як Роде скрикував:
— Обережніше! Це не глиняні горшки!
Панно клали в ящики, на підстелені перини, ретельно накривали подушками і ватними ковдрами. Потім ящики дуже обережно забивали.
15 січня, коли янтарну кімнату підготували до відправки, радянські війська перерізали всі основні залізничні шляхи від Кенігсберга на захід і південь, оточивши велике угрупування ворожих військ у Східній Пруссії.
Тепер лишався тільки повітряний транспорт, дуже небезпечний у цій складній обстановці; крім того, була ще деяка можливість прорватися на кораблях з порту Піллау.
Роде побоявся використати ці шляхи для евакуації янтарної кімнати. Вона, як і раніше, лишалася в замку, де тепер днював і ночував знесилений під тягарем покладеної на нього відповідальності доктор Альфред Роде.
Так минуло півтора місяця.
4 березня 1945 року у Кенігсберзькому замку несподівано з'явився Еріх Кох.
У супроводі чинів персональної охорони і кількох довірених осіб гауляйтер обійшов наспіх прибрані приміщення, час від часу уривисто запитуючи і кидаючи короткі розпорядження. В них відчувалась та нервозна, підкреслена владність, яка звичайно є лише маскуванням розгубленості й страху.
Кох зупинився у залі, де колись був янтарний кабінет.
— Янтарний кабінет? Де? — кинув він через плече.
Вперед зараз же вийшли Фрізен і Роде. Обоє мовчали, боязко поглядаючи на відомого своєю жорстокістю і нестримним норовом гауляйтера.
— Пан гауляйтер запитує, де янтарний кабінет, — тихо і в той же час так, щоб чув і оцінив його старанність сам Кох, повторив один з ад'ютантів.
— Янтарний кабінет тут, у підвалах, пане гауляйтер, — майже пошепки, підвівшись чомусь навшпиньки, відповів Фрізен.
— Не вивезено? Ви будете відповідати за це перед фюрером! — Кох вдарив стеком по лакованому чоботу. — Розумієте, що вам загрожує?
Почувши ім'я фюрера, Фрізен ще дужче виструнчився і дивився на Коха, як рекрут на розгніваного генерала, — очима сповненими жаху, благання і безрозсудної покори.
— Неподобство! — вигукнув Кох. — Треба вживати заходів!
Він зробив владний жест, наказуючи залишити приміщення. Коли всі слухняно попрямували до виходу, гауляйтер покликав Фрізена і Роде.
… Ніхто так і не довідався, про що розмовляли Кох і два доктори мистецтвознавства. Усі троє вміли берегти таємницю. Роде про цю бесіду нікому не говорив.
Проте 5 квітня деталі янтарної кімнати, запаковані у ящики, були ще в Орденському залі палацу, який з ранку перейшов у розпорядження загону «фольксштурму». «Тотальні» гітлерівські вояки розмістилися тут із своєю зброєю.
Того самого дня зник доктор Роде. Де він перебував до 10 квітня — невідомо. Сам Роде запевняв згодом, що він занедужав.
Радянські війська переправилися через Прегель і впритул підійшли до стін Кенігсберзького замка. Стало цілком ясно, що вдержати його у своїх руках гітлерівцям не вдасться.
Офіцери загонів «фольксштурму» зібралися на нараду.
— Панове, треба капітулювати! — рішуче сказав літній майор, старший за чином серед присутніх.
Запала гнітюча мовчанка.
— Але першого, хто скаже росіянам про капітуляцію, буде засуджено заочно до смерті, — додав він, не чекаючи відповіді підлеглих. — Отже, нам треба знайти якийсь прийнятний вихід. Честь офіцера не дозволяє нам підняти білий прапор. Наказати це солдатам — значить зробити службовий злочин. Як бути?
— Файєрабенд!.. Пане майор, нас виручить Файєрабенд! — вигукнув молоденький лейтенант.
— Так, звичайно! Єдина у замку цивільна людина, не зв'язана з присягою фюреру, Файєрабенд! Якщо росіянам не пощастить і ми потрапимо до рук свого командування, то можна буде звернути все на нього, сказати, що він, злякавшись, сам підняв білий прапор, — підтримав високий худий капітан.
— Звичайно! Це зробить Файєрабенд! — разом заговорили всі.
Через півгодини гладкий чоловік, лякливо озираючись, висунувся з віконця уцілілого ярусу башти і прикріпив до стіни білий прапор.