Коли у Комітеті в справах культосвітніх закладів підбирали кандидатуру для поїздки у Кенігсберг, думки щодо Віктора Івановича Барсова розійшлися.
— Прекрасний фахівець, блискучий знавець живопису, один з найвидатніших музеєзнавців країни, — твердили одні. — йому, так би мовити, й карти в руки.
— Це правильно. Але не можна забувати і про особисті риси професора. Дуже вже він схожий на горезвісних диваків — учених з багатьох п'єс, — заперечували інші. — Неуважний, погано розбирається в людях, не вміє як слід оцінити, помітити їхні бажання і настрої. А там доведеться працювати у незвичній обстановці…
Суперечку припинив начальник главку:
— Відрядимо Віктора Івановича. Мистецтвознавець він, справді, неабиякий, знання величезні, пам'ять чудова. А щодо лагідності і неуважності… Тут, можливо, піде на користь одна обставина: на час роботи в Кенігсберзі вирішено присвоїти професорові звання полковника. Там, розумієте, військові власті, воєнні порядки поки що. Так буде зручніше. І Віктора Івановича ця обставина, певно, дещо підтягне.
Всім людям властиво помилятися. Начальники главків, на жаль, не становлять винятку. Риси характеру Віктора Івановича, про які говорили члени колегії, не принесли користі і самому Барсову, і всім тим, хто прагнув якнайшвидше розшукати пограбовані гітлерівцями скарби.
До того ж професор був фахівцем дещо однобічним, йому й на думку не спало шукати в Кенігсберзі щось інше, крім картин. Як не дивно, але про вивезення сюди янтарної кімнати він взагалі не знав, і ніхто не додумався розповісти йому про це.
Захоплений своєю справою, не вміючи розпізнавати як слід людей, Віктор Іванович втратив багато можливостей розкрити таємницю янтарної кімнати.
А такі можливості у нього були.
Барсов розумів, що розшуки картин треба організувати не наосліп, а за ретельно розробленим планом. Тому він запросив для участі в роботі групу німців — колишніх співробітників музеїв. Переглядаючи їх списки, професор і натрапив на прізвище доктора Роде.
Віктор Іванович знав це ім'я ще з довоєнного часу: він читав колись деякі праці німецького вченого, присвячені історії живопису. Віктор Іванович щиро зрадів: адже Роде був не простий вчений, а вчений відомий, не просто музеєзнавець, а директор найціннішого художнього зібрання!
Отож, після товариської розмови з Барсовим доктор Альфред Роде і його дружина Анна-Гертруда стали співробітниками радянського професора.
Справді, як на ті суворі для Кенігсберга часи їм жилося зовсім непогано!
Подружжя Роде одержало для роботи окрему кімнату в одному з уцілілих будинків і старанно, з педантичністю взялося до діла.
Користуючись списками, які збереглися, а то й просто з пам'яті, вони дрібним, схожим на друкований курсив почерком, однаковим у обох (недарма кажуть, що після тривалого спільного життя чоловік і жінка стають схожими одне на одного до дрібниць), заповнювали формулярні картки на твори, які були раніше у музеї.
Маленький, сутулий, з ретельно прилизаним волоссям на гулястому черепі і червоними від безперервного напруження очима, Роде, мерзлякувато щулячись, хоча надворі був уже червень, дбайливо перегортав пухлі списки та описи і передавав їх Гертруді — теж невисокій, але огрядній, завдяки чому вона здавалася далеко соліднішою від свого чоловіка.
Надвечір вони запалювали світло і продовжували свою одноманітну роботу, поки не надходила «комендантська година», тобто час вирушати додому, на Беекштрасе. Старі підігрівали заздалегідь приготовлену вечерю і мирно спали до ранку, а потім знову поверталися до звичного заняття.
Радянським людям, які знали в той час доктора Альфреда Роде, здавалося, що в його поглядах і настроях, у поведінці і розмовах відбувається хоч і не різкий, але помітний злам.
Спочатку Роде здригався і недовірливо дивився на співбесідника, тільки-но почувши слово «доктор». Підкреслено іменував Барсова «гер оберст» у відповідь на лагідне «шановний колего». Тримався осторонь солдатів, які розбирали на подвір'ї завали.
Але поступово крига недовір'я рушила. Почала вона танути уже в перші дні співробітництва подружжя Роде з професором Барсовим, коли помічник Віктора Івановича, молодий капітан з дуже дивним, на думку доктора, прізвищем, насилу підбираючи німецькі слова, повідомив: завтра пан доктор може одержати продовольчий пайок — такий самісінький продовольчий пайок, який видають тут радянським громадянам. І ще — грошову допомогу. Поки що одноразову. Згодом буде заробітна плата.