Професор і Дронов обернулися.
З вікон будинку, що з південного боку примикав до головної башти замка, тяглися довгі смуги диму.
— Пожежа? — тихо мовив Дронов.
— Там нічому горіти, — заперечив професор. — Усе давно згоріло. Незрозуміло!
— Дозвольте довідатись, у чому справа, товаришу полковник? — звернувся до Барсова Корсуненко. — Я піду.
— Підемо всі разом, — просто відповів Барсов.
— Вам краще б залишитись, товаришу професор.
— Я сказав — ідемо всі! — несподівано твердо повторив Віктор Іванович.
Офіцери допомогли Барсову пролізти у віконний проріз. Тулячись до стін, затаївши подих, вони йшли вперед, до сусіднього приміщення, звідки просочувалося слабке, мерехтливе світло і тягся густий, з кіптявою дим, який буває тільки тоді, коли палять папери.
Дивна картина відкрилася очам Барсова і його помічників: посеред зруйнованої кімнати, на цементній підлозі палахкотіла купа паперів, а перед нею, підсовуючи у полум'я зім'яті аркуші, примостився навпочіпки дуже знайомий усім чоловік у крилатці і старовинному, з вузькими твердими полями капелюсі-котелку. Захоплений своєю справою, він не чув, здавалося, нічого.
— Роде! — прошепотів Дронов.
Офіцери потихеньку підійшли до нього. Світло полум'я заважало докторові побачити їх, і він робив свою справу. Тепер було видно, що обличчя Роде пожовкло, а під очима набрякли мішки.
Звичайно урівноважений і навіть дещо флегматичний, Барсов несподівано скипів. Забувши про можливу небезпеку, він широко ступив уперед і опинився поруч Роде.
Бліде обличчя доктора спотворилося від жаху. Він раптом упав набік, закричав і простягнув руки вгору, наче захищаючись від удару.
— Годі юродствувати! Встаньте! — гукнув Барсов. Гомінка луна прокотилася по руїнах: «А-аньте, а-аньте, а-а-ньте!»
Роде повільно підвівся навпочіпки, потім чомусь став навкарачки, оглянувся навколо, немов шукаючи підтримки.
— Встаньте! — владно повторив професор. — Чуєте? Вам наказують!
Старик повільно випростався. Губи його беззвучно ворушилися, очі бігали, на лобі прорізалися глибокі зморшки.
— Що ви тут робили? Чого прийшли вночі у замок? — допитувався Барсов. Роде лише ворушив безтямно губами. Було, зрозуміло, що від нього нічого не доб'єшся. І це ще більше вивело Барсова з рівноваги.
— Ви… ви негідник! Я вас… я вас… — професор шукав потрібне слово і не знаходив його. І раптом, мабуть, несподівано для себе, згадавши, що тепер він — полковник, наділений великими правами, різко закінчив: — Я вас заарештовую на п'ять діб. Відбуватимете покарання на гарнізонній гауптвахті!
— На гауптвахті? — вражено перепитав Роде, до якого повернулася мова. — Дуже добре, дуже добре. — Певно, йому ввижалося набагато суворіше покарання.
З замка Роде йшов, опустивши голову, по-старечому човгаючи підошвами по бруківці. Він насилу тягнув ноги.
— Воміт вірт ее алес беендет, воміт вірт ее алес беендет?[14] — шепотів він.
А вранці Барсов скасував свій наказ, дивуючись власній надмірній гарячності. Він міркував так: безумовно, Роде зробив негідний вчинок, потай знищив якесь, можливо, дуже цінне листування. Та чи в листуванні суть, коли потрібні картини, викрадені в нашій країні? Цілком можливо, що листування мало особистий характер. Треба обов'язково довідатися, які обставини примусили літню статечну людину блукати ночами серед руїн. Одне слово, багато що лишалося нез'ясованим. Що б там не було, але садити відомого вченого на гауптвахту, як провинного солдата, нікуди не годиться!
Так міркував Барсов, щосили намагаючись зам'яти неприємну історію. Професор відчував себе вкрай незручно: не зумів правильно скористатися владою, розкокошився, як хлопчисько-лейтенант, щойно випущений з училища.
Отак міркуючи, він навіть не спитав Роде, які ж папери той палив. І знову не звернув уваги на зміни у поведінці Роде.
Здавалося, доктор не тільки не пам'ятав кривди, але навіть шукав зустрічі з своїм радянським колегою, намагався залишитися з ним сам на сам. А в присутності своїх співвітчизників ставав замкнутий, замовкав, озирався навколо, немов чогось боявся.
Але Віктор Іванович так і не помітив нічого. Зате помітили інші.
На розі вулиць Хаммерверг і Ратслінден, недалеко від будинку Академії мистецтв, стояло двоє. Вогники сигарет освітлювали їхні обличчя.