Выбрать главу

Мрячило. Ліхтарів ще не погасили, їхні розпливчасті тіні відбивалися на мокрому асфальті.

Чоловік середніх літ у добротному пальті і колись модному капелюсі з вузькими полями, трохи кульгаючи, піднявся по східцях і зупинився перед покажчиком вокзальних приміщень. Уважно прочитавши його, він оглянувся на всі боки і звернувся до Сергєєва:

— Перепрошую, чи не скажете, котра година?

— Будь ласка. Сімнадцять на дев'яту.

— Вельми вам вдячний.

Незнайомий втупився в Олега Миколайовича. Сергєєву стало якось ніяково від цього відверто вивчаючого погляду. Переборовши себе, він не відвів очей і теж уважно поглянув на свого співбесідника: худорляве обличчя з холодними сірими очима, довгим носом і кущистими, немов наклеєними бровами.

Ще раз подякувавши, незнайомий попрямував до вагона,

Поїзд тягнувся до Пушкіно понад годину, чомусь часто зупинявся, хоч, як пригадував Сергєєв, станцій і платформ тут не було ніколи. Нарешті паровоз прогув, і поїзд зупинився, очевидно, надовго, бо пасажири як по команді підвелися з місць і пішли до виходу.

Олег Миколайович виглянув у вікно.

— Хіба це Пушкіно?! — вирвалося у нього.

— Звичайно. Задрімали трохи? — насмішкувато відповів хтось.

Сергєєв стрибнув на платформу.

Так, це Пушкіно. Але як змінилося місто за ці страшні роки! Там, де був знайомий з давнього часу маленький затишний вокзал, похмуро темніла купа битої цегли. За площею тут і там стирчали руїни з димарями, схожими на могильні пам'ятники.

Олег Миколайович не захотів чекати автобуса. Він рушив пішки, уважно вдивляючись у рідні і такі дивно чужі вулиці та будинки. І чим далі він ішов, тим дужче стискалося серце: а як палац, який він?

Сергєєв, звичайно, читав у газетах і бачив фотографії зруйнованого Катерининського палацу. Але десь у глибині душі жевріла надія: може, не так усе це страшно, можливо, для знімків вибрали «найпоказовіші» місця, може, хоч всередині що-небудь збереглося…

Сказати, що картина, яка відкрилася очам Олега Миколайовича, приголомшила його — значить не сказати нічого. Такого задушливого, гнітючого враження йому, либонь, ще не доводилося відчувати.

Проминувши облуплену, закіптявілу будівлю ліцею і обійшовши палацову церкву, він зупинився перед парадною брамою.

Крізь ажурні литі грати, тепер добре-таки покручені, заржавілі, подекуди обплутані колючим дротом, видно було парадний фасад.

Сергєєв ухопився руками за чавунні витки брами і, притиснувшись обличчям до холодного плетіння, не боячись поранитись колючим дротом, дивився на палац — довгий, не дуже високий, чітко поділений на частини напівпрозорими колись галереями… Але як невпізнанно змінився його вигляд!

Бірюзове забарвлення стін, посічених тепер осколками, і сліпуча білість півколон перетворилися у щось похмуре, брудно-сіре. Багато скульптур зникло, інші чудом трималися на своїх місцях, як поранені солдати, що лишилися у строю. Капітелі півколон попадали, оголивши арматуру. Від шибок не було й сліду. Позолоту зовсім знищив вогонь, проклавши замість неї довгі смуги кіптяви. Дах завалився у кількох місцях, особливо над Великою залою. Навіть звідси було видно, що міжповерхові перекриття теж впали. Штукатурка зсунулася, відлетіла, і з-під неї тут і там визирали багрово-руді плями цегляної кладки. Широкі сходи під'їздів були вкриті битою цеглою, щебенем, уламками прикрас, просторий плац, відгороджений циркумференцією, закиданий сміттям і мотлохом.

У віконних прорізах сумовито завивав вітер, якого не чути було до тієї хвилини, поки Сергєєв не підійшов сюди. Мрячив липкий, пронизливий дощ, і від того, певно, уся картина здавалася ще похмурішою.

Сергєєв дивився і відчував, як тверда грудка підкочується до горла.

Важка рука лягла йому на плече.

Солдат у мокрій плащ-палатці дивився на Сергєєва із змішаним виразом суворості (служба, справа така!), недовір'я (мало хто тут ходить), співчуття (кожному зрозуміло!) і ніяковості, яку завжди відчуваєш, коли бачиш скупі сльози дорослого і сильного чоловіка.

— Вам доведеться відійти, громадянине, тут не можна, — сказав солдат, почекавши.

Тепер надійшла черга зніяковіти Сергєєву. Заспокоївшись, він пішов просити дозволу оглянути руїни. Мабуть, на начальника караулу вплинув титул кандидата мистецтвознавства. Незабаром Сергєєв уже підходив до хвіртки у центральній брамі.

І тут він знову раптом побачив людину в капелюсі з вузькими полями, з якою вранці перекинувся двома-трьома фразами на сходах Вітебського вокзалу. Чоловік фотографував палац новеньким апаратом. Вони вклонилися один одному, і Сергєєв хотів уже пройти у хвіртку, розчинену навстіж запобігливим сержантом, але чоловік у капелюсі гукнув його: