— А ви тут раніше не працювали, перепрошую?
Сергєєв обернувся.
— Ні, не працював.
Він збирався піти своєю дорогою, та занадто компанійський незнайомець знову затримав його.
— А мені здалося… Я бачив, як ви допіру біля ґрат…
Олег Миколайович поморщився. Виявляється, його сльози бачила і ця людина. Не годиться. Треба тримати себе в руках.
Незнайомий знову підняв апарат і швидко клацнув раз і другий.
Коли б Сергєєв знав, як дорого обійдеться йому згодом ця зустріч!
Сержант замкнув хвіртку і пішов, залишивши Сергєєва одного посередині плацу. Постоявши мовчки, Олег Миколайович попрямував до стін палацу.
Те, що він побачив усередині будинку, було ще страшніше. Обдерті стіни вздовж і впоперек помережані непристойними написами німецькою мовою, сороміцькими малюнками, зробленими крейдою та вугіллям. Над головою, замість розмальованих найкращими майстрами стель, виднілося небо. Видерто інкрустований паркет. Навколо багно, уламки, купи сміття і мотлоху. Голі руїни, замість колишньої пишноти!
Ледве орієнтуючись у знайомому раніше, як власна квартира, будинку, Сергєєв підійшов до парадних сходів. Ризикуючи впасти, він зумів вилізти через провалля на другий поверх. Минувши місце, де колись була Картинна зала, — кімната чудом збереглася, навіть плашки паркету де-не-де уціліли! — Олег Миколайович ступнув до прорізу дверей, які вели у янтарну кімнату, і ледве втримався. Ще півкроку — і він полетів би вниз.
Перекриття між першим і другим поверхами було зовсім знесене. І тут стояли голі стіни, навіть без штукатурки. В них самотньо стирчали металеві основи бра — все, що збереглося від оздоблення кімнати. У віконні прорізи із свистом і завиванням вдирався вітер, заносячи колючі краплі дощу.
Пролунали неквапливі кроки. Олег Миколайович обернувся.
Жінка у ватнику і важких гумових чоботях, трохи схилившись під вагою двох корзин, увійшла у Картинну залу і, обережно поставивши ношу на підлогу, випросталася, її обличчя, наполовину прикрите старенькою пуховою хусткою, здалося Сергєєву дуже знайомим. Десь він уже бачив ці ясні карі очі з довгими віями, прямий ніс, ці насмішкуваті губи…
— Ганна Костянтинівна! — невпевнено промовив Сергєєв, спускаючись вниз.
Жінка здригнулася.
— Я ж Сергєєв, Олег Сергєєв!
Ланська недовірливо похитала головою, а потім несподівано кинулася до Олега Миколайовича, не вимовивши й слова.
Вони поцілувалися — і самі здивувалися цьому: раніше їхні відносини не були такими близькими. Якусь хвилину збентежено мовчали.
Першою заговорила Ганна Костянтинівна.
— Бачите, що тут у нас тепер…
— Так. Невже зовсім нічого не можна було зробити?
— Що могли — зробили…
Уже другу годину вони розмовляли, сидячи на уламках цегли, не відчуваючи ні холоду, ні дощу.
— Отже, янтарну кімнату вивезли в Кенігсберг, до Східної Пруссії, — сказала Ганна Костянтинівна. — Ось куди вирушила вона у свою, можливо, останню подорож…
— Що ж було тут потім? — спитав Сергєєв.
— Потім… Потім те, що не встигли зробити грабіжники, довершили пожежі, — сумно розповідала далі Ланська. — Спочатку вогонь спалахнув усередині палацу. Кажуть, під час якоїсь там гулянки бандити, розперезавшись, надумали запалити смолоскипи, а від них полум'я перекинулося на стіни. Згоріла майже половина палацу — од центральних сходів аж сюди, де ми з вами стоїмо. Згоріло і те, що залишалося в янтарній кімнаті: всі прикраси, золочені орнаменти, якими колись ми так милувалися. Завалилася підлога. Ось тільки залізні кістяки бра лишилися.
Вони замовкли надовго, бо говорити було важко. Потім Сергєєв знову обережно спитав:
— Ганно Костянтинівно, пробачте, а що тепер ви тут робите?
— Працюю разом з товаришами. Чого ж час втрачати! Палац відбудовуватимуть. І ми готуємося до цього.
— А як з внутрішнім оздобленням?
— Спочатку зовні треба все зробити, потім і до внутрішнього опорядження візьмемося. Поки що, правда, доведеться де-не-де піти на імітацію. Ось вашу янтарну — важко відновити! Твори мистецтва неповторні, Олегу Миколайовичу. Треба або шукати стару кімнату, або обійтися без неї.
— Я з вами не згоден, Ганно Костянтинівно, — заперечив Сергєєв. — Шукати, звичайно, треба. Але якщо не знайдемо, то майстри наші зроблять. Залишилися ж фото, план. А умільцями наша земля завжди славилася.
— Не знаю. Не будемо сперечатися. Вам час додому. Незабаром відійде останній поїзд.